Обліковець - Марина Троян
– Вона приймає пологи в жінок?
– Так.
– Як часто?
– Так часто, як за нею прибігають перелякані родичі. – Лейла все більше дратувалася від таких питань. У неї складалося враження, що вони з мамою винні вже в тому, що існують.
Вона пробувала виправдовуватися:
– У нас фельдшер – п’яниця! Єдиний шанс на швидку допомогу в нашому та сусідніх селах – це Химка!
Слідчий випростався й набув більш ділового й відповідно менш людяного вигляду.
– Ви були знайомі з Полуботок Світланою з Верхніх Лоз? – продовжував він допит.
– Ні.
– А ваша мати була з нею знайома?
– Наскільки мені відомо, також ні.
– Вона коли-небудь згадувала це ім’я?
– Ні.
– А хтось інший при вас згадував?
– Ні.
– Дев’ятого чи десятого грудня хтось іще, крім Зайченко Міли, приходив до вас додому просити допомоги?
– Ні.
– Гм… – Слідчий знову відсунувся від столу, надаючи розмові більш довірливого плину. – А ви теж займаєтеся народною медициною?
– Інколи я допомагаю мамі. Вона мені багато чого розповідає. Я готуюся вступати на медичний, – поділилася Лейла сокровенним.
– А самі, без мами, ви цим займаєтеся?
– Ні. Єдиний раз я сама прийняла пологи того дня, десятого грудня. Я тоді так перелякалася, що вирішила: наступного разу я це робитиму, тільки коли вивчуся…
Лейла, підбадьорена зміною тону слідчого, нарешті знайшла в собі сміливість запитати:
– Але ж скажіть, до чого тут моя мама?
Слідчий трохи подумав, як йому відповісти.
– У Серафими була можливість це вчинити, – сказав він. – Був мотив. А в нас є кілька свідків, які вказують на неї.
– Що ж там таке сталося? – запричитала Лейла.
– А ви хіба не чули? Весь район про це гудів.
– Я з людьми мало спілкуюся… – схлипнула дівчина.
– Полуботок Світлана ввечері десятого грудня народила дитину, яка померла при пологах. За результатами розтину, у неї був зламаний шийний хребець, таке буває при неправильному положенні дитини під час пологів. Нам відомо, що Світлана з кимось заздалегідь домовлялася про допомогу при пологах у неї вдома, половину грошей заплатила наперед, половину повинна була віддати після народження дитини. При пологах дійсно була присутня стороння особа, бо у Світлани виявили надрізи в піхві, які сама потерпіла собі зробити не могла. Унаслідок дій цієї особи під час пологів померла дитина, а мати була в тяжкому стані, проте жива. Тоді, як ми вважаємо, ця особа, щоб приховати сліди своєї злочинної діяльності, вдарила Світлану ножем у спину з метою позбутися свідка…
До кабінету зазирнув співробітник – один із тих, хто віз сюди Лейлу із Серафимою, і кивнув слідчому, щоб той вийшов.
– Ну, що тут у тебе? – навіть через зачинені двері почула Лейла його запитання.
– Нічого суттєвого, – відповів слідчий. – Крім того, що мамка тоді не ночувала вдома.
– Що ж, хай посидить трохи в камері, – почула дівчина байдужий голос першого. – Може, згадає ще щось, що нас зацікавить.
– Ні, – заперечив слідчий. – Я її відпускаю.
– Ти що, ідіот?! – гаркнуло з-за дверей. – Вона ж іще може стати нам у пригоді!
– Я її відпускаю! – повторив слідчий залізним тоном. – Вона ще дитина, і в пригоді вона тобі не стане!
– Добре, що ти підозрювану не допитував! – гримнули йому у відповідь. – А то б угробив нам справу!
– Зараз ви можете бути вільні, – сказав слідчий Лейлі, коли вона попідписувала всі галочки на протоколі. – Тільки нікуди із села не виїжджайте. І не забувайте про кримінальну відповідальність у разі розголошення того, що вам стало відомо під час слідства.
– А мама? – запитала дівчина.
– Її затримано. І судячи з усього, надовго.
Лейла вийшла з відділку з відчуттям цілковитої втрати себе. Ніколи в житті вона ще не була такою порожньою й нікчемною, як зараз. Ніколи ситуація, коли вона позбавлена всього сутнісного й життєво необхідного, не здавалася настільки фатальною.
Уже було зовсім темно, і це додавало туги й безнадії. Впасти на землю прямо тут, перед відділком, у дівчини не стало духу. Вона перейшла дорогу і всілася на парапеті якогось магазину. Пакети з тепер непотрібним нікому мотлохом глухо вдарилися об асфальт біля її ніг.
Що робити і куди йти? Лейла не мала жодного уявлення.
До цього дня вона вважала себе бідною – тепер вона була відключена від будь-якого джерела напруги. Отепер у неї дійсно не було нічого. Забрали єдине плече, на яке вона могла спертися, єдину голову, у якої можна шукати поради, і єдине серце, у якому вона могла знайти іскру, що запускає її життєво важливі механізми.
Лейла схилила голову на руки й закам’яніла.
– Гей, ти! – почувся невдоволений голос над вухом. – Тут тобі не циганський табір, ану, чеши звідси! Чого мені тут клієнтів відлякуєш?
Лейла підняла голову і довго вдивлялася в обличчя продавщиці, яка стояла над нею й нетерпляче махала руками. Збагнувши нарешті, що та від неї хоче, дівчина безсило підвелася і взяла свої клунки. Упершись поглядом у будівлю відділка міліції, вона змусила себе відкрити рота й вичавити кілька слів до продавщиці, яка могла б підказати, куди люди звертаються, коли йти нема до кого.
– Вибачте, ви мені не підкажете… – тільки й встигла вимовити, коли напоролася на злостиве шипіння:
– Я з циганами справи не маю! Знаю я ваш хист замилити мізки й обібрати як липку. Я з тобою балакати не буду!
– Гей, любко, якби ця дівка була циганкою, то давно б уже плюнула тобі в морду!
Це несподіване втручання в їхню невеселу розмову змусило і продавщицю, і Лейлу здивовано повернути голови й вирячитися на авторку такої заяви. Нею виявилася справжнісінька циганська мамка. Рафінована представниця свого племені від кінчиків брудних нігтів на руках до країв гумових капців, взутих поверх грубих вовняних шкарпеток, пристрасно і водночас байдуже продовжувала:
– Глянь на неї, яка з неї циганка! Казашка в кращому разі.
Продавщиця скривила кислу пику (у яку сьогодні так і не плюнули) та зникла за дверима магазину.
Лейла дивилася на те різке смагляве обличчя, яке аж ніби відливало синім, на товсті золоті сережки, які звисали на комір потертої спортивної куртки, довгу спідницю, що тріпотіла на вітрі, немов циганський прапор. Дивилася й намагалася прочитати в цьому всьому розмаїтті протиріч таємний код, сигнал, що дасть їй поштовх, ключ, який підкаже відповіді. Лейла й сама не знала, чого
