Обліковець - Марина Троян
Але нічого всередині не тьохнуло, її нутро мовчало. Мовчала й циганка. Лейла знову подивилася через дорогу, на те місце, яке невідворотно ставало її могилою, і закотила очі до неба, немов чекаючи звідти блискавки, яка от-от мусить її вразити й покласти всьому край.
– Хто в тебе там? – запитала циганка, яка все ще була поруч.
– Мама, – хрипло відказала Лейла.
– А в мене там син, – з розумінням закивала циганка й витягла пачку міцних цигарок. – Будеш?
Лейла похитала головою. Циганка зробила дві затяжки й знову запитала:
– Ти когось уже найняла?
Ця проста річ – звернутися до адвоката – Лейлі не спадала на думку. Чи тому, що не звикла шукати ніде допомоги, крім як у мами, чи тому, що все одно за цю допомогу їй нічим було заплатити. Лейла знову похитала головою.
– Даремно! – відповіла на те циганка. – Тобі треба мерщій когось найняти, а то мамку твою заклюють, я їх знаю! У мене сестра там була, я навчена. От сина мого тільки годину як забрали, а я вже запустила туди адвоката. Гарний адвокат, провірений. Дорогий, правда, падлюка, але гроші свої чесно відробляє. Ось, на тобі його карточку, якщо надумаєшся… Тільки довго не думай, щоб не було пізно.
Циганка викинула недопалок, розвернулася і, тріпочучи довгою спідницею, пішла по тротуару. Лейла гукнула їй навздогін:
– То, по-вашому, я не циганка?
– А чого ти мене питаєш? – звіддаля донеслося зустрічне питання. – У мамки своєї запитай!
Після зникнення тієї дивної жінки в Лейли залишилося відчуття пустоти, немов розірвалася остання нитка з її минулим. А ще – сором. Бо вперше в ній не визнали циганки. І через що? Через її боягузтво!
Як би Лейла поводилася в такій оказії, якби була справжньою циганкою, що виросла в циганській сім’ї? Плювала б у морду кривдникам? Рвала б патли всім, хто насмілиться ображати її родичів? Певно, що перевернула б землю, поставила б місяць тим боком, яким треба, але всіма правдами й неправдами витягла б маму з халепи. Бо, навіть наслухавшись за своє життя стільки неприємних слів на адресу циган – на свою адресу! – Лейла не мала сумніву щодо однієї прикметної, вартої наслідування риси: цигани ніколи не залишать у біді своїх.
Тож, мабуть, варто було все життя вислуховувати звідусіль про її «циганську породу» заради одного – цієї єдиної миті, коли Лейла кожною клітиною свого тіла усвідомила: вона повинна, зможе й зробить – витягне маму з-за ґрат, інакше не буде собою.
Бути циганкою не так і страшно, вона це знала. Найстрашніше бути «невідомо ким». Невідомим самій собі об’єктом.
Лейла подивилася на блискучу карточку адвоката, заховала її у внутрішню кишеню куртки, щоб не загубити, і пішла до вокзалу. О цій порі можна було добратися до села лише електричкою, а потім близько години пхатися пішки до своєї хати. Ну, буде час подумати.
Щоби врятувати маму, їй бракувало лише грошей – цих невагомих бляклих папірців, які можна затиснути в жмені, покласти комусь на стіл, і за це тобі дадуть ще трохи пожити спокійно. Треба знайти гроші. Гроші знайти важко, майже неможливо – коли для себе. Коли ж для мами, то все ставало легшим. Для мами можна ходити по хатах, благати навколішках, щоб позичили, можна, врешті-решт, десь украсти…
Ця остання думка скрутила дівчину навпіл, але вона від неї не відмовилася. Якщо потрібно буде, то вкраде…
Сходячи з електрички, Лейла вже знала, куди йти. Після мами в неї була лише одна людина, якій можна довіритися.
Чи ж не за багатого хлопця Міла вийшла заміж? І чи ж не переконає вона чоловіка позичити грошей її подрузі, яка потрапила в біду?
Надька зустріла Лейлу зверхньо й прохолодно, як завжди. На прохання дати Мілин номер телефону вона спочатку огризнулася, що, мовляв, «не забивай нам баки, Міла свій номер тобі залишала». За столом у кухні посьорбував вино дядя Боря, і Надька злилася, що ця дівка псує їхній тет-а-тет. Лейла промовчала, що той номер записано в маминому мобільному, а мобільний знаходиться там, де і його хазяйка, – у буцегарні. Тільки попросила в Надьки подзвонити з її телефону. Та рявкнула, що в неї на рахунку мало грошей, і зачинила перед Лейлиним носом двері.
Лейла була розбита, ображена, голодна й валилася з ніг. Але щось схоже на план ще жевріло в неї в голові. Завтра зранку вона піде до сільради чи до школи і там попроситься подзвонити. Вона встигла надряпати ручкою Мілин номер на своїй руці.
О котрій годині вона добралася додому і впала мало не мертва на своє ліжко, Лейла й не уявляла. Коли прокинулася, був ясний день.
Перші кілька секунд пробудження були блаженно безтурботними, відпочиле тіло пробувало свої сили лінивим потягуванням, а туманна голова, оточена яскравим денним світлом, ще не допускала погані думки. Але згадавши за мить про жахливий стан речей, Лейла скочила з ліжка, як ошпарена. Згаяти стільки часу на вилежування, коли її бідній мамі ті кати, може, і очей не дають стулити! Чи дали їй там хоча б води? У своєму розпачі дівчина здатна була повірити в усі звірства, які могли відбуватися в міліцейському острозі, а все, чуте колись краєм вуха про жорстокі «методи слідства», поставало перед нею жахливо правдоподібно й до болю реально.
За такими роздумами Лейла й не подумала про сніданок – відразу кинулася до шафи, щоб мерщій переодягтися та бігти на пошуки телефону. Завченим рухом вона встромила нігті в щілину між дверцятами з обірваними ручками й смикнула руку до себе. Та замість того, щоб підколупати й відкрити двері, рука заболіла від перенапруги, а під нігтями рипнула деревина. Лейла поточилася й мало не впала.
Спочатку дівчина завила від болю – кілька нігтів на руці зламалося, під іншими проступила кров. Коли біль трохи вщух, Лейла здивовано глянула на свою шафу. Скільки років вона її відкривала таким рухом, розрахувала кожен міліметр і кут нахилу, довела до того рівня автоматизму, що навіть у непроглядній темряві могла встати з ліжка й розчахнути ті чортові поламані двері! І куди поділася вся та виправка? Чи тепер виходить, що навіть шматок облізлого дерева – і той налаштований проти неї?
Дівчина пішла на кухню, всунула пальці в холодну воду й заразом почала видивлятися, що їстівного можна взяти із собою. Але та шафа не давала їй спокою. Лейла знову пішла до кімнати і, глянувши
