Вулик - Каміло Хосе Села

— Звісно, матусю. Добраніч.

Сеньйорові Суаресу років п’ятдесят; його матір років на двадцять — двадцять два старша.

Сеньйор Суарес піднімається на четвертий поверх, блок «С», дістає ключі й відчиняє двері. Він збирається змінити краватку, зробити гарну зачіску, напахатися одеколоном і, вигадавши слушний привід, якнайшвидше податися геть із дому в тому ж таксі.

— Матусю!

Голос, яким сеньйор Суарес щораз гукає матір, тільки-но переступивши поріг дому, дещо схожий на голос тірольських пастухів, яких показують у кіно.

— Матусю!

З ближчої кімнати, в якій горить світло, ніхто не озивається.

— Матусю! Матусю!

Сеньйор Суарес починає нервувати.

— Матусю! Матусю! Святий Боже! Нічого Не розумію! Матусю!

Якась дивна сила штовхає сеньйора Суареса вперед, і ось він уже біжить коридором. Ця дивна сила — швидше за все цікавість.

— Матусю!

Сеньйор Суарес уже хапається за ручку дверей, та раптом задкує і прожогом біжить геть. Із порогу знов гукає:

— Матусю! Матусю!

Його серце гучно гупає, але сеньйор Суарес, перестрибуючи через сходинки, збігає вниз.

— Відвезіть мене на вулицю Сан Херонімо, навпроти будинку Конгресу.

Таксі відвозить його на вулицю Сан Херонімо, навпроти будинку Конгресу.

Коли Маурисіо Сеговії набридає дивитися й слухати, як донья Роса збиткується зі своїх офіціантів, він підводиться й виходить із кав’ярні.

«Не знаю, хто з них більша погань — ця брудна свиня у жалобі чи всі ці недоумки. Зібратися б їм колись усім разом і віддухопелити її як слід!»

Маурисіо Сеговія — людина зичлива, як і всі, але він не терпить несправедливості. Якщо він вважає, що офіціанти повинні були б відлупцювати донью Росу, то це тому, що на власні очі бачив, як та з них глумиться; так принаймні вийшла б нічия — один-один — і можна було б починати новий рахунок.

«Усе залежить від того, хто який характер має,— міркує Маурисіо.— У декого він аморфний і м’який, мов слимак, а в інших — твердий, наче кремінь».

Дон Ібрагім де Остоласа-і-Бофарул дивиться в дзеркало, підводить голову, погладжує бороду й голосно рече:

— Сеньйори академіки! Мені б не хотілося більше забирати ваш час і таке інше («Що ж, непогано... Голову тримати високо, гордовито... Стежити за манжетами, часом вони надто витикаються, ніби збираються злетіти в повітря»).

Дон Ібрагім запалює люльку й починає ходити туди-сюди по кімнаті. Тоді зупиняється, кладе одну руку на бильце крісла, а другу — з люлькою — підносить догори, точнісінько як статуї видатних людей, що тримають якийсь згорток, і продовжує промову.

— Хіба можна допустити — а саме цього прагне сеньйор Клементе де Дієго,— щоб шляхом незаконного привласнення набувалося право володіння внаслідок фактичного використання такого права? Впадає в око безпідставність цього аргументу, сеньйори академіки. Вибачте мою настійливість і дозвольте ще раз, як я вже неодноразово це робив, удатися до логіки; без неї в світі думок не обійтися. («Тут, понад усякий сумнів, буде схвальний гомін»). Хіба ж не очевидно, високодостойні колеги, що для того, щоб чимось користатися, треба цим володіти? З ваших очей бачу, що ви зі мною згодні («Тут хтось із присутніх неодмінно скаже: „Авжеж, авжеж“»). А якщо для того, щоб чимось користатися, треба цим володіти, то ми, замінивши в цьому реченні активний стан на пасивний, можемо стверджувати, що ніщо не може використовуватися без попереднього ним володіння.

Дон Ібрагім робить крок уперед, у напрямку уявної рампи, і зграбним жестом розправляє одворот халату, тобто фрака. Потім усміхається.

— Отже, сеньйори академіки, так само, як для того, щоб чимось користатися, треба цим володіти, для того, щоб чимось володіти, треба це набути. Байдуже, як саме; я кажу лише, що це треба набути, бо нічим, абсолютно нічим не можна володіти, попередньо не набувши. («Тут мене, мабуть, урвуть оплесками. Треба бути готовим»).

Голос дона Ібрагіма лунає урочисто, як звук фагота. А по той бік тонкої перегородки чоловік, повернувшись з роботи, запитує в дружини:

— Ну що, мала випорожнилася?

Дону Ібрагіму робиться зимно, він поправляє на шиї шарф. У дзеркалі відбивається чорна краватка-метелик, яку належить носити з вечірнім фраком.

Дон Маріо де ла Вега, власник друкарні та шанувальник сигар, іде вечеряти з бакалавром.

— Знаєте, що я вам скажу? Можете не приходити завтра до мене для бесіди, виходьте зразу на роботу. Мені подобається вирішувати справи ось так, на ходу.

Співрозмовник спершу трохи губиться. Йому хочеться сказати, що, мабуть, ліпше він стане до роботи за кілька днів, мовляв, йому треба встигнути залагодити деякі дрібні справи, але одразу розуміє, що так може взагалі наразитися на відмову.

— Авжеж, дуже вам вдячний.