Вулик - Каміло Хосе Села

Сеньйорита Ельвіра вдовольняється малим, але й це мале майже ніколи не потрапляє їй до рук. Надто багато часу вона витратила, щоб зрозуміти, що й до чого в цьому житті, а коли зрозуміла, під очима вже були зморшки, зуби пощербилися та почорніли. Зараз добре й те, що не треба конче лягати в лікарню, що можна залишатися у своїй жалюгідній норі; либонь, за кілька років її золотою мрією стане лікарняне ліжко поруч із батареєю центрального опалення.

Циганча рахує під ліхтарем зібрані мідяки. Сьогодні йому поталанило: співаючи від першої години пополудні до одинадцятої ночі, малий назбирав один дуро й шістдесят сентимо. За один дуро дрібняками йому в першому-ліпшому барі дадуть п’ять з половиною песет; у барах завжди не вистачає розмінних монет.

Циганча, коли може це собі дозволити, вечеряє в шинку неподалік од вулиці Пресіадос, туди треба спускатися узвозом Анхелес; тарілка квасолі, скибка хліба й один банан коштують йому три песети двадцять сентимо.

Циганча сідає до столу, кличе офіціанта, дає тому три песети двадцять сентимо й чекає, коли принесуть вечерю.

Повечерявши, хлопчик знову співає до другої години ночі на вулиці Ечегарая, а тоді намагається вскочити на буфер останнього трамвая. Циганчаті — здається, я вже це казав — років шість.

У кінці вулиці Нарваеса є бар, де Пако майже щовечора зустрічається з Мартіном. Це невеличкий бар, який, якщо йти вгору, стоїть праворуч, поряд із гаражем поліції. Його власник, Селестино Ортис, під час війни разом із Сипріано Мерою командував загоном; це довгов’язий худорлявий чоловік зі зрослими бровами й поцяткованим ряботинням лицем. На правій руці він носить замовлений колись на вулиці Колехіати масивний залізний перстень із портретом Льва Толстого на кольоровій емалі. У нього вставна щелепа, і коли вона йому заважає, він виймає її і кладе на шинквас. Уже багато років Селестино Ортис дбайливо зберігає брудний пошарпаний примірник «Аврори» Ніцше — це його настільна книга, його катехізис. Він раз у раз зазирає туди й завжди знаходить відповіді на всі питання, що бентежать його дух.

— «Аврора»,— мовить він.— «Роздуми про моральні забобони». Яка чудова назва!

На палітурці — овальне фото автора, його ім’я, назва книги, ціна — чотири реали, і вихідні дані: видавництво «Ф. Семпере і Ко», вулиця Паломар, 10, Валенсія; філія — вулиця Ольмо, 4, Мадрид. Переклад Педро Гонсалеса Бланко. На звороті — емблема видавництва: бюст дівчини під фрігійським ковпаком, внизу його облямовує лавровий вінок, вгорі — гасло: «Мистецтво та свобода».

Цілі абзаци з книжки Селестино знає напам’ять. Коли до бару входять поліцейські з гаража, Селестино Ортис ховає книжку під шинквас, у ящик із пляшками вермуту.

«Звісно, вони такі самі сини народу, як і я,— міркує він,— але про всяк випадок!»

Селестино, як і парафіяльні священики, гадає, буцімто Ніцше — це насправді щось дуже небезпечне.

Стикаючись із поліцейськими, він зазвичай, ніби жартома, цитує напам’ять якийсь абзац, але ніколи не каже, звідки це взяв.

— «Співчуття — протиотрута від самогубства, бо це почуття тішить нас і сповнює, в невеликих дозах, радістю від нашої вищості».

Поліцейські сміються.

— Слухай, Селестино, ти ніколи не був священиком?

— Ніколи! «Щастя,— править він своєї,— хай яке б воно було, сповнює наше життя повітрям, світлом і свободою рухів».

Поліцейські регочуть.

— І гарячою водою!

— І опаленням!

Селестино обурюється й зневажливо кидає:

— Нещасні неотеси!

Є серед поліцейських один галісієць, скритна душа, з яким Селестино приятелює. Звертаються вони один до одного завжди на «ви».

— Скажіть-но, господарю, ви щораз говорите те саме?

— Щораз, Гарсіє, і ще жодного разу не збився.

— Дива та й годі!

Сеньйора Леокадія, закутана в хустку, вистромлює руку.

— Беріть, тут якраз вісім штук і всі величенькі.

— Бувайте.

— Котра година, сеньйорито?

Сеньйорито розстібає пальто і дивиться на свій масивний срібний годинник.

— Скоро одинадцята.

Об одинадцятій по неї прийде її кульгавий з війни син, котрий працює обліковцем на будівництві Нових міністерств. Син — добрий хлопець, він допомагає матері зібрати її причандалля, а потім, взявши під руку, веде додому спати. Вони піднімаються вулицею Каваррубіаса, тоді завертають на вулицю Нікасіо Гальєго. Якщо в них залишається кілька каштанів, вони їх з’їдають, а як ні, заходять до першої-ліпшої закусочної й випивають по філіжанці гарячої кави з молоком. Бляшанку з вуглинами стара ставить біля ліжка: там завжди зберігається жар, що зігріває її до ранку.

Мартін Марко заходить до бару, лише коли поліцейські залишають приміщення. Селестино підходить до нього.