Вулик - Каміло Хосе Села

— Не мели дурниць, який з тебе дарувальник?

— Подарую якусь дрібничку, щось таке на згадку.

Жінка кладе руки чоловікові на коліна.

— Я б хотіла, щоб ти написав мені вірша, як колись. Пам’ятаєш?

— Так.

Філо відводить очі, зажурено втупившись у стіл.

— Минулого року мене не привітали ні ти, ні Роберто, обидва забули.

Голос у Філо — ніжний, гарна актриса промовила б це з надривом.

— Тоді я проплакала цілу ніч.

Мартін цілує сестру.

— Не дурій, можна подумати, що тобі завтра виповниться чотирнадцять.

— Я вже стара, еге ж? Дивись, скільки зморшок на обличчі. Залишається тільки чекати, поки виростуть діти, старіти, а потім померти. Як наша бідолашна мама.

У пекарні дон Роберто старанно промокає у бухгалтерській книзі запис про останній рахунок. Тоді згортає книгу та рве кілька аркушів із чернетками підрахунків.

З вулиці долинають слова пісеньки про штани в обтяжку й паничів у церкві.

— До побачення, сеньйоре Рамоне, до наступного разу.

— На все добре, Гонсалесе, до зустрічі. Вітайте дружину з днем народження та будьте всі здорові.

— Дякую, сеньйоре Рамоне, і вам усього найкращого.

Майданом, де колись була арена для бою биків, ідуть двоє чоловіків.

— Я геть замерз. Холоднеча така, аж мороз поза плечі йде.

— Так, так.

Брат і сестра розмовляють у невеликій кухоньці. На згаслій печі горить маленька газова плитка.

— О цій порі сюди ніхто не приходить, а внизу в нас «жучок».

На газовій плитці гріється скромний казанок. На столі півдюжини ставридок чекають, коли їх кинуть на сковорідку.

— Роберто дуже смакують смажені ставридки.

— А він гурман...

— Дай йому спокій. Ну, що поганого він тобі зробив? Мартіне, любий, чого ти його так ненавидиш?

— Я? Це не я його ненавиджу, це він мене ненавидить. А я це бачу і захищаюсь. Я знаю, що ми різні люди.

Мартін вдається до риторичного тону, говорить, наче професор.

— Йому все байдуже, він вважає, що найкраще жити, як живеться, тягти свою лямку. А я не такий, мені не байдуже. Я знаю, що є добро та зло, є речі, які слід робити і які не слід.

— Тільки не виголошуй промов!

— І то правда. Мене часом заносить!

Світло в електричній лампочці замерехтіло, потім яскраво спалахнуло й згасло. Кволе, голубувате газове полум’я спокійно лиже боки казанка.

— Отакої!

— Вечорами це іноді трапляється, але сьогодні світло було зовсім тьмяне.

— Світло має бути таким, як завжди. А компанія хоче ще підвищити тарифи, чорт її забирай! Поки вони не підвищать тарифи, нормального світла не дадуть, от побачиш! Скільки ти зараз платиш за світло?

— Чотирнадцять — шістнадцять песет, коли як.

— А тоді платитимеш двадцять — двадцять п’ять.

— Нічого не вдієш!

— А ви б хотіли, щоб усе владналося само собою? Ти ба!

Філо мовчить, а Мартінові спадає на думку одне з тих рішень, які ніколи не справджуються. Тьмяне світло газової плитки робить риси Мартіна невиразними й розпливчастими, надаючи йому виразу ясновидця.

Коли гасне світло, Селестино досі стоїть у підсобці.

«От тобі й маєш! Ці негідники можуть мене пограбувати».

Негідники — це відвідувачі бару.

Селестино напомацки намагається вийти й перевертає ящик пляшок із газованою водою. Пляшки з гуркотом падають на кахляну підлогу.

— Чорт забирай цю електрику!

З-за дверей чується голос.

— Що сталося?

— Нічого! Розбиваю своє добро!

Донья Віситасьйон вважає, що один із найефективніших способів покращити життя робітничого класу — це турніри з гри в покер, що їх організовує Дамське товариство.