Вулик - Каміло Хосе Села

— Пако ще не прийшов. Він був тут удень і сказав, щоб ви на нього зачекали.

Мартін Марко удає з себе великого пана й невдоволено цідить:

— Гаразд.

— Чогось бажаєте?

— Чорної кави.

Ортис порається біля кавоварки, відсипає трохи сахарину, готує філіжанку, блюдце та ложечку, потім виходить із-за шинкваса. Ставить усе це на стіл і звертається до Мартіна. З того, як блищать його очі, видно, що завести розмову коштувало йому великих зусиль.

— Ви вже одержали гроші?

Мартін дивиться на нього, мов на якусь диковину.

— Ні, не одержав. Я вже вам казав, що одержую платню п’ятого та двадцятого числа.

Селестино чухає потилицю.

— Річ у тому...

— У чому?

— Разом із цим замовленням ви вже заборгували мені двадцять дві песети.

— Двадцять дві песети? Ви їх отримаєте. Здається, я завжди вам платив, коли тільки мав гроші.

— Це правда.

— Тоді в чому справа? — Мартін морщить чоло й похмуро мовить: — Просто неймовірно, що ми з вами раз у раз сперечаємося про те саме, тоді як існує чимало речей, які нас об’єднують.

— І справді! Вибачте, я не хотів вас турбувати, але сьогодні приходили по податок.

Мартін із виразом погорди та глибокого презирства підводить голову і втуплюється очима в прищ на Селестиновому підборідді.

Мартін змінює тон і облесливим голосом запитує:

— Що це у вас таке?

— Пусте, прищ.

Мартін знову морщить чоло, голос його стає суворим і невблаганним.

— То, по-вашому, це я винен, що існують податки?

— Чоловіче, я такого не казав!

— Ви, друже, сказали щось подібне. Хіба мало ми з вами розмовляли про проблеми економічного розподілу й податкової системи?

Селестино згадує про свого наставника і сперечливо кидає:

— Але вашими проповідями я податку не виплачу.

— То от що вас турбує, облуднику?

Мартін пильно дивиться на Селестино, на губах його презирливо-співчутлива посмішка.

— І ви ще читаєте Ніцше? Але ж як мало ви з нього затямили. Ви жалюгідний дрібний буржуа!

— Марко!

Мартін ричить, як лев.

— Ну, кричіть, гукніть своїх друзів-поліцейських!

— Поліцейські мені не друзі!

— То побийте мене — мені байдуже! Я не маю грошей, ясно? Не маю! Але це ніяка не ганьба!

Мартін підводиться та кроком переможця прямує до виходу. В дверях обертається.

— І не скигліть, шановний комерсанте. Коли я матиму ці нещасні дуро, я їх вам принесу, щоб ви сплатили податок і заспокоїлися. Хай вам чорт із вашою совісністю! А цю каву запишіть на мій рахунок і робіть із нею, що хочете. Я її не питиму.

Селестино сторопів і не знає, що робити. Він ладен пожбурити нахабі сифоном у голову, але згадує цитату з Ніцше: «Пройматися сліпим гнівом — значить, наблизитися до тваринного стану». Він прибирає свою книгу з пляшок і кладе до шухляди. Бувають дні, коли янгол-охоронець повертається до людини спиною, тоді й Ніцше обертається проти неї.

Пабло попросив викликати таксі.

— Ще рано кудись їхати. Якщо ти не проти, можемо піти в кіно, щоб згаяти час.

— Як хочеш, Пабло, головне, щоб ми були поряд.

Повертається розсильний. Після війни майже всі вони чомусь ходять без кашкетів.

— Таксі чекає, сеньйоре.

— Дякую. Ходімо, дівчинко?

Пабло допомагає Лауриті вдягти пальто. Вже в машині Лаурита попереджає:

— От здирники! Глянеш на лічильник, коли їхатимемо повз ліхтар: він уже накладав шість песет.

На розі вулиці О’Донелла Мартін натрапляє на Пако.

В ту мить, коли той вітається з ним, він саме думає: «Так, Байрон мав рацію, сказавши: „Коли я матиму сина, то зроблю з нього прозаїка, адвоката або пірата“».

Пако кладе руку йому на плече.

— Ти зовсім захекався. Чому не дочекався мене?