Досить Катрін - Джон Грін
— Почати з того, що на цій фабриці хороша пенсійна страховка. Я тридцять років на пенсії, а Голліс Веллс і досі купує мені підгузки. Так, я користуюся підгузками! Бо я роблю пі-пі під себе, коли сміюся, — заявила вона радісно і засміялась підозріло заливчасто.
А Ліндсі, як здалось Коліну, була в старців своєрідною рок-зіркою. В міру того, як у будинку ширилась чутка, що вона приїхала, дедалі більше їх виходило на галявину до садових столиків і роїлося довкола Ліндсі. Колін обходив усіх один по одному, записуючи відповіді на запитання. Зрештою він сів, і Ліндсі почала приводити людей до нього.
Найбільше йому сподобалося інтерв’ю з чоловіком на ім’я Рой Волкер.
— Не уявляю, якого дідька комусь потрібно мене слухати, але я радий потеревенити.
Рой почав був розповідати Коліну, як працював колись майстром нічної зміни на «Ґатшот текстиль», але раптом перервав себе:
— Поглянь тільки, як всі люблять маленьку Ліндсі. Ця дівчина росла у нас на очах. Я бачив її раз на тиждень, ба й частіше. Ми пам’ятаємо її дитиною, хлопчакуватим підлітком, потім із синім волоссям. Щосуботи вона проносила мені на роботу по «Будвайзеру», хай її Бог благословить. Отож синку, якщо є одна річ, яку я знаю напевно, — Колін помітив, що старі завжди люблять згадати про «одну річ, яку вони знають напевно», — це те, що є люди в цьому світі, яких ти можеш просто любити, любити й любити, хоч там що.
Колін слідом за Роєм підійшов до Ліндсі, яка недбало крутила собі пасмо волосся, пильно дивлячись на Джолін.
— Джолін, що ти щойно сказала?
— Я говорила Гелен, що твоя матінка продає моєму Маркусу дев’яносто гектарів землі на Бішопс Гіл.
— Голліс продає землю на Бішопс Гіл?
— Так, Маркусу. Я думаю, він збирається побудувати собі там кілька будинків, бо говорив, що хоче купити цю землю під… забула, як він це називав.
Ліндсі примружила очі й зітхнула: «Під забудову?»
— Точно. Під забудову. Там, нагорі, на пагорбі, гадаю. Чудовий вид звідти.
Після цього Ліндсі стала мовчазною, погляд її великих очей губився десь у полях, що простяглися за пансіонатом. Колін сидів і слухав балачки старих, аж доки Ліндсі не стисла його руку вище ліктя і сказала:
— Треба їхати.
Щойно двері Чортопхайки захлопнулися, як дівчина промимрила ніби сама до себе:
— Мама ніколи б не продала землю. Ніколи. Навіщо вона це робить? — Колін усвідомив, що вперше чує, як Ліндсі називає Голліс мамою. — Чого це вона продає землю цьому хлопцеві?
— Може, їй потрібні гроші, — припустив Колін.
— Ї й потрібні гроші, як мені довбана дірка в голові. Мій прадід, доктор Фред Н. Динцанфар, збудував цю фабрику. Грошей нам не бракує, повір мені.
— Він був араб?
— Що?
— Динцанфар?
— Ні, він був із Німеччини чи щось таке. Принаймні він розмовляв німецькою — і Голліс також, а за нею і я. Чому ти завжди ставиш такі кумедні запитання?
— Господи, вибач.
— Пусте. Я просто не збагну. Та годі про це. Правда ж, весело зависати зі старцями, еге ж? Ніхто б не подумав, що вони такі круті. Я раніше навідувала їх удома майже щодня — більшість із них тоді ще не жили в пансіонаті. Просто ходила від домівки до домівки, вони мене годували, обнімали. Це були часи без друзів.
— Вони явно в захваті від тебе, — сказав Колін.
— Від мене? У стареньких тільки й розмов, що про тебе, який ти сексуальний. Ти втрачаєш цілий гурт Катрін, нехтуючи категорією 80+.
— А скажи, смішно — вони подумали, що ми зустрічаємось, — Колін поглянув на Ліндсі.
— І що смішного? — запитала вона, повертаючи йому погляд.
— М-м-м, — він не знайшов, що відповісти.
Відволікшись від дороги, Колін побачив, як дівчина подарувала йому найслабшу версію своєї неповторної усмішки.
(тринадцять)
Тієї суботи Гассан подався «в мандри» з Ліндсі, Кетрін, ЩОКом, ЗАДом і КОЖУТом. Наступного вечора вони поїхали знову і, повернувшись додому після опівночі, застали Коліна над Теоремою, яка тепер спрацьовувала сімнадцять із дев'ятнадцяти разів. Він не міг дати їй ради лише у випадках із Катріною № 3 і, що найважливіше, № 19.
— Ну, як? — запитав Гассан.
— Ніяк, — відповів Колін, не дивлячись на нього.
— Твоя лагідна вдача і тепла усмішка зігрівають душу, Сінґлтон.
— Я працюю, — відказав Колін.
Він не міг точно визначити момент, коли Гассан почав ставати схожим на всіх інших людей на цій планеті, та це вочевидь відбувалося, і вочевидь це було дуже прикро.
— Я поцілував Кетрін, — сказав Гассан.
Цього разу Колін поклав олівець, розвернувся на стільці й запитав:
— Як?
— Ніяк, — передражнив його Гассан.
— У губи?
— Ні, йолопе, в зіничний сфінктер. Звісно, в губи.
— Навіщо?
— Ну, ми сиділи ззаду в Коліновому пікапі й грали в «пляшечку» — крутили пивну пляшку, але трусило, як у пеклі, бо ми їхали на те місце, в лісі. Хтось крутнув пляшку надто сильно, вона відлетіла далеко і впала з іншого боку салону, і ніхто нікого не мусив цілувати. Тому я вважав, що це безпечно, зрозумів? Я крутнув і, клянусь Богом, вона так акуратненько обернулась довкола власної осі, хоча нас так само трусило, — розумієш, тільки Бог мів утримати її від стрибання — і зупинилась точнісінько навпроти Кетрін, а та сказала: «Мені пощастило», і вона це сказала навіть без сарказму, кафіре! Вона була серйозною. А тоді нахилилась через салон, і в цей час ми підскочили, і вона просто приземлилась мені в обійми, а тоді потяглась до мого рота, і, клянусь Богом, її язик лизав мені зуби!
Колін дивився недовірливо. Він думав, чи не вигадує Гассан.
— Це було дивно, мокро і безсоромно, але класно, здається. Найкраще було тримати руку на її обличчі й дивитися на неї згори, як вона заплющила очі. Може, вона поведена на гладких, не знаю. Байдуже, завтра ввечері я веду її в «Тако Бел». Вона заїде по мене. Ось як я влаштувався, малий. — Гассан усміхнувся. — Панночки приїздять по Великого Татка, бо Великий Татко не має машини.
— Ти серйозно, — сказав Колін.
— Я серйозно.
— Зажди, то ти думаєш, що пляшка не підстрибнула через чудо?
Гассан
