Досить Катрін - Джон Грін

— Чи не міг би ти молитися не так голосно? Хіба Бог не почує тебе, хоч би ти й шепотів? — запитав він.

— Я беру лікарняний, — промовив Гассан, не розплющуючи очей. — Гадаю, у мене запалення носових пазух, і мені потрібен відпочинок. Працювати — це добре, та мені треба посидіти в «сімейках» і подивитися «Суддю Джуді». Ти усвідомлюєш, що я не дивився «Суддю Джуді» вже дванадцять днів? Уяви, що тебе на дванадцять днів розлучили з коханням всього життя!

Стиснувши губи, Колін мовчки дивився на Гассана. Той розплющив очі.

— Ну, добре. Вибач.

— Ти не можеш удавати хворого. Твій бос працює тут. У будинку. І вона знає, що ти не хворий.

— Щоб ти знав, дурнику, вона щочетверга на фабриці. Треба бути уважнішим. Це ідеальний день, щоб удавати хворого. Мені просто треба перезарядити емоційні батарейки.

— Ти заряджав свої батарейки цілий рік! Дванадцять місяців байдикував!

Гассан вишкірився.

— Хіба тобі не час іти на роботу?

— Принаймні зателефонуй своїй матінці й скажи, щоб надіслала завдаток до Лойоли. Термін закінчується за чотири тижні. Я перевірив у інтернеті для тебе.

Гассан відповів, не розплющуючи очей:

— Я тут слово намагаюсь згадати. Господи, крутиться на язиці. Ви-вет-вер. О, точно: витребеньки, трясця йому! Ви-тре-бень-ки!

Коли Колін зійшов униз, то побачив, що Голліс уже встала — а може, не спала всю ніч — і вдяглася у рожевий брючний костюм.

— Гарний день займається, — сказала вона, — не більше як 28 градусів. Але, Господи, я така рада, що четвер тільки раз на тиждень.

Колін сів обіч неї за обіднім столом і запитав:

— А що ви робите четвергами?

— Ну, я заїжджаю на фабрику вранці й перевіряю там усе. А тоді, десь опівдні, їду в Мемфіс і відвідую наш склад.

— А чому склад у Мемфісі, а не в Ґатшоті? — поцікавився Колін.

— Господи, ти ставиш багато запитань. Послухай краще: ви вже порозпитували майже всіх, хто працює на фабриці. Тому я відправлятиму вас до інших людей у Ґатшоті — наших пенсіонерів з фабрики та інших. Мені потрібні відповіді на ті ж чотири запитання, але ви можете затримуватись у людей трохи довше задля годиться, ось так.

Колін кивнув і, трохи помовчавши, сказав:

— Гассан занедужав. У нього запалення носових пазух.

— Бідаха. Гаразд, поїдеш із Ліндсі. Сьогодні доведеться трохи поїздити. З'їздите до старців.

— Старців?

— Ліндсі їх так називає. Мешканців пансіонату для літніх людей у Бредфорді — багато з них живуть коштом «Ґатшот текстиль». Ліндсі раніше завжди їх відвідувала, до того, як почала, — Голліс зітхнула, — зустрічатися з отим, — Голліс знову зітхнула, — хлопцем.

Вона витягла шию і загорлала в бік коридору:

— ЛІНДСІ-І-І! СТЯГУЙ ІЗ ЛІЖКА СВОЮ ЛІНИВУ ДУПУ!

І попри те, що перш ніж потрапити до вух Ліндсі, звук низького голосу Голліс мав пройти коридором і крізь двоє зачинених дверей, дівчина вже за мить гукнула у відповідь:

— Укинь ЧЕТВЕРТАК до банки лайки, Голліс. Я в душі.

Голліс встала, поклала двадцять п'ять центів до банки лайки на камінній полиці, повернулась до Коліна, скуйовдила його юдо-африканську кучму і сказала:

— Я повернуся пізно. З Мемфіса шлях довгий. Але мій мобільних увімкнений. Усе буде гаразд.

Коли з'явилася Ліндсі, у шортах кольору хакі та чорній футболці «Ґатшот», яка щільно облягала її, Гассан уже лежав на дивані й дивився повтори передачі «Суботній вечір наживо».

— Хто в нас сьогодні за жертву? — запитала Ліндсі.

— Старці.

— О, це справді круто. Я ветеран закладу. О’кей, Гассе, скажи дивану бай-бай.

— Вибач, Ліндс. Я сьогодні на лікарняному, — сказав Гассан.

«Я ніколи не називав її „Ліндс“», — подумав Колін.

Гассан зареготав із якогось жарту з телевізора. Ліндсі здула волосся з обличчя, підхопила Коліна під руку і потягла до Чортопхайки.

— Не можу повірити, що він оголосив себе хворим, — сказав Колін, заводячи двигун. — Я до півночі мучився, читав довбану книжку про винайдення телебачення,[61] а він оголошує себе довбаним хворим?

— Слухай, а якого дідька ви з Гассаном весь час кажете «довбаний»?

Колін повільно видихнув.

— Ти читала «Голі та мертві» Нормана Мейлера?

— Навіть не знаю, хто це.

— Американський письменник. Народився 1923 року. Я читав цю книжку, коли вперше зустрів Гассана. А потім і Гассан її прочитав, бо там усе про війну, а Гассан любить стрілянину. Та я не про те. Там 872 сторінки, і слова «довбаний», «довбана», «довбня» трапляється приблизно тридцять сім тисяч разів. Мало не кожне друге слово. Так от, прочитавши цей роман, я захотів ознайомитись ще й із літературною критикою про нього.

— Смайлик «Здивована».

— Виявилось, що коли Мейлер писав книжку, там насправді були «факи». Та коли він надіслав її видавцям, ті сказали: «Містере Мейлер, ви написали унікальну книжку. Але ніхто в нас у 1948 році не купить її, бо там стільки ж ф-слів, скільки решти інших». Тоді Норман Мейлер типу показав «фак» видавцю — пройшовся по всіх 872-х сторінках книжки і замінив кожен «фак» на «довбаний». Я розповів цю історію Гассану, коли він читав книжку, і він вирішив, що почне говорити «довбаний» з поваги до Мейлера, а ще тому, що це слово можна вживати у класі, не нариваючись на неприємності.

— Цікава історія. Бачиш? Ти вмієш розповідати, — похвалила Ліндсі, і її усмішка розквітла, мов феєрверк у темному небі. — У ній немає висновку і кохання чи пригоди, але принаймні це історія, і ти не приплітав жодних міркувань про гідратацію.

Боковим зором Колін спостерігав за її усмішкою.

— Поверни ліворуч. Їдемо цією довбаною дорогою без кінця, а тоді… о, стій, пригальмуй, це машина Чейза.

Назустріч їм їхав двокольоровий «Шевроле Бронко». Колін неохоче зупинив Чортопхайку. За кермом сидів ЩОК. Колін опустив вікно, а ЩОК опустив своє. Ліндсі перехилилась через Коліна, щоб поговорити зі своїм хлопцем.

— Привіт, Лес, — сказав ЩОК.

— Не смішно, — твердо сказала Ліндсі, хоча Чейз на передньому сидінні зайшовся сміхом.

— Слухай, ми сьогодні з Чейзом увечері зустрічаємося з Фултоном у таборі. Побачимося там?

— Мабуть, я сьогодні залишуся ввечері вдома, — сказала вона і, повернувши голову до Коліна, скомандувала: — Рушай.

— Агов, Ліндсі, це ж просто підколка.

— Рушай, — повторила вона, і Колін натиснув на газ. Машина рвонула з місця.

Він саме збирався запитати про те, що сталося, коли Ліндсі повернулась до нього і сказала дуже спокійно:

— Це так, наш власний жарт, між собою. Так от, я прочитала твій записник. Не скажу, що все зрозуміла, але принаймні усе переглянула.