Досить Катрін - Джон Грін
«Ти можеш дуже кохати когось, — подумав він. — Але ніколи не можна кохати людину так сильно, як сумувати за нею».
Він чекав при дорозі хвилин зо двадцять, поки приїхав Гассан із Ліндсі на передньому сидінні.
— Ти мав рацію, — сказав Колін. — Не варто було.
— Таткові шкода. Ця ситуація — повне лайно. Може, тобі якраз і треба було подзвонити.
Ліндсі обернулася на сидінні.
— Ти справді так кохаєш цю дівчину?
І тут Колін знову розридався, а Ліндсі перелізла на заднє сидіння і обняла його рукою, й Колін схилив до неї голову. Він намагався надто не схлипувати, бо хлопець, який розпустив нюні, надзвичайно непривабливий. Ліндсі примовляла:
— Випусти це, дай цьому вийти.
А Колін сказав:
— Я не можу, бо якщо я дам цьому вийти, це буде оглушливо, як шлюбний крик жаби-бика.
І всі, включно з Коліном, пирснули від сміху.
Він працював над Теоремою безперервно, відколи вони повернулися додому і до одинадцятої вечора. Ліндсі принесла йому з «Тако» щось на кшталт курячого салату. Колін трохи пожував його. Взагалі він не дуже переймався їжею, особливо коли працював. Але цього вечора робота завела його у безвихідь. Він не міг зробити так, щоб Теорема працювала, і вирішив, що його момент еврики був облудою. Для відкриття Теореми вистачило вундеркінда, та щоб довести її, потрібен був геній. Коротше кажучи, щоб довести Теорему, треба важити більше, ніж міг запропонувати Колін.
— Я спалю тебе, — звернувся він до записника уголос. — Я кину тебе у вогонь.
Ідея була хороша, але вогню не було. Влітку в Теннессі не часто розпалюють каміни, а Колін ще й не курив, тому сірників під рукою не виявилось. Він понишпорив по шухлядах свого (тимчасово) робочого столу, але ні сірників, ні запальнички не знайшов. Але Колін затявся спалити цей клятий записник з усім його теоремуванням. Він пройшов через ванну і прочинив двері до темної Гассанової кімнати.
— Друже, в тебе є сірники? — запитав Колін, марно намагаючись шепотіти.
— Татко спить.
— Я знаю, та в тебе є запальничка, сірники чи щось таке?
— Татко дуже старається придумати хоч одну не жахливу причину, з якої ти розбудив його посеред ночі дурним запитанням. Але ні. Ні, в Татка немає ні сірників, ні запальнички. І годі вже засирати Таткові голову. Тобі треба лиш дочекатися ранку, щоб облитися бензином і здійснити самозапалення.
— Самоспалення, — поправив Колін і зачинив двері.
Він спустився вниз, проминув Голліс Веллс, яка його не помітила, надто зайнята розкладеними довкола неї паперами і патяканням «Телемагазину». Проходячи коридором, Колін підійшов до кімнати, яку вважав кімнатою Ліндсі. Він її ніколи насправді не бачив, але звернув увагу, що дівчина начебто заходила до вітальні з цього боку будинку. Тим більше, що там горіло світло. Він тихенько постукав.
— Заходь.
Ліндсі сиділа у плюшевому кріслі під гігантською дошкою оголошень на всю довжину стіни, на якій попришпилювала свої фотографії: вона і Катрін, вона і ЩОК, вона в камуфляжі. Там були, здавалося, всі до одної світлини Ліндсі Лі Веллс, які колись були зроблені, але Колін одразу помітив, що всі вони недавні, за останніх, може, два роки. Не було ні немовлячих, ні дитячих фотографій, ні фотографій емо-альтернативно-ґотсько-скрімо-панківського періоду. Широке ліжко з балдахіном притиснулось до протилежної від дошки стіни. У кімнаті вочевидь бракувало рожевого.
— Тут немає рожевого, — прокоментував Колін.
— Це єдине укриття в усьому будинку, — відповіла Ліндсі.
— У тебе є сірники?
— Авжеж, у мене їх до біса. — підтвердила Ліндсі, не піднімаючи очей. — Навіщо?
— Я хочу це спалити, — показав він. — Я не можу закінчити цю Теорему і хочу її спалити.
Ліндсі підвелась, кинулась до Коліна і вихопила записник у нього з рук. Погортала його трохи.
— Ти не можеш просто викинути?
Колін зітхнув. Було видно, що вона не зрозуміла.
— Ну, так, я міг би. Але якщо я не здатний бути генієм — а я вочевидь не здатний — то можу принаймні спалити свою роботу, як роблять генії. Тільки подумай, скільки геніїв намагалися, успішно чи ні, спалити свої папери!
— Так, — сказала Ліндсі наче здалека, ще читаючи записник. — Тільки подумай.
— Карлайл, Кафка, Вергілій. Справді, важко уявити кращу компанію.
— Угу. Чуй’, поясни-но мені це, — вона сіла на ліжко і жестом запросила його сісти поруч. Нотатник був розгорнутий на сторінці з ранньою версією формули та кількома невдалими графіками.
— Ідея в тому, що ти береш двох людей і з’ясовуєш, хто з них Кидальник, а хто — Покинутий. Використовуєш шкалу від -5 для найтиповіших Покинутих до +5 для найтиповіших Кидальників. Різниця між цими числами дає тобі змінну, D, ти її підставляєш у формулу і отримуєш графік, який передбачає стосунки. Тільки от, — він завагався, думаючи, як поетичніше назвати свою невдачу, — от, вона насправді не працює.
Ліндсі не глянула на нього, просто згорнула записник.
— Можеш спалити його, — підсумувала вона, — але не сьогодні. Я візьму його на пару днів.
— Ну, гаразд, — погодився Колін і замовк, чекаючи, що Ліндсі ще щось додасть. Зрештою вона сказала:
— Це прикольний спосіб розповідання історій. Взагалі-то, я ненавиджу математику, та це круто.
— Гаразд. Але потім ми спалимо це! — Колін з удаваним пафосом тицьнув у повітря.
— Сто відсотків, ая. А зараз паняй у ліжко, поки не сталося нічого гіршого.
(одинадцять)
На п'ятий вечір у Ґатшоті Гассан із Коліном розділилися. Гассан пустився з Ліндсі в «мандри», під якими, вочевидь, слід було розуміти катання на рожевому джипі Голліс від ґатшотського універмагу до заправки з «Тако» і назад до універмагу, потім знову до заправки/«Тако» і так до безкінечності.
— Тобі треба виходити, — переконував його Гассан. Вони з Ліндсі стояли напоготові в вітальні. З вух у неї звисали сині сережки, а щоки палали штучним рум’янцем.
— Я відстаю з читанням, — пояснив Колін.
— Відстаєш із читанням? Ти тільки те й робиш, що читаєш, — здивувалась Ліндсі.
— Я відстав, бо багато працював над Теоремою і ще через ці
