Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

вивчення з боку кількасот білих чоловіків. Історія його появи в таборі, його походження і його пророцтва — усе переповідали знову й знову. Велика, безформна біла жінка на купі подушок і матраців запитала його таємничо, чи повернеться її чоловік із війни. Кім глибоко замислився і відповів, що повернеться, тоді жінка дала йому їжі. Багато в чому ця велика процесія, де час від часу грала музика, а люди гомоніли і сміялися з найменшого приводу, нагадувала святкування в Лагорі. Поки не передбачалося жодної тяжкої роботи, тож Кім вирішив пошанувати видовище своєю увагою. Увечері до них назустріч вийшли військові оркестри і з музикою провели маверікців до табору неподалік залізничної станції в Амбалі. Ніч видалася цікавою. Солдати з інших полків приходили до маверікців. Маверікці, у свою чергу, ходили в гості до інших полків. їхні пікети помчали вперед, щоб повернути їх, і зустріли пікети інших полків, зайняті тим самим. Тож невдовзі шалено затрубили сигнальні горни, скликаючи інші пікети й офіцерів, щоб навести лад. Маверікці мали славу жвавих хлопців і всіляко її підтримували. Але наступного ранку вони висипали на платформу в ідеальній кондиції. Кім, якого залишили з хворими, жінками і хлопчиками, збуджено горлав щасливі побажання вслід поїздам. Життя сагиба здавалося Кімові дуже кумедним, але він брався до нього вельми обережно. Потім його відправили під конвоєм хлопчика-барабанщика до спорожнілої, побіленої вапном казарми, де підлога була вкрита сміттям, мотузками і папірцями, а від стелі відлунювали його самотні кроки. Він згорнувся калачиком по-місцевому на смугастому ліжку та заснув. Якийсь сердитий чоловік пришкандибав на веранду, розбудив його і назвався шкільним учителем. Це вже було занадто для Кіма, і він поринув у себе. Хлопчик заледве умів розбирати різні англійські оголошення поліції в місті Лагорі, і то тільки тому, що вони обмежували його комфорт. Серед численних відвідувачів жінки, яка опікувалася ним, був дивак-німець, що малював декорації для мандрівного театру парсів[87]. Він сказав Кімові, що був «на барикадах у сорок восьмому[88]», а відтак, наскільки зрозумів Кім, за харчі навчатиме хлопчика писати і навіть прошпиняв його по всіх буквах. Кім був про них не надто доброї думки.

— Я нічого не знаю. Іди геть! — сказав Кім, чуючи лихе.

Тут же чоловік схопив його за вухо, потягнув у кімнату в далекому крилі, де сиділи за партами дюжина хлопчиків-барабанщиків, і насказав йому сидіти тихо, раз уже він нічого більше не може. Кімові це вдалося на славу! Чоловік пояснював то одне, то інше, малюючи білі лінії по чорній дошці, принаймні, зо півгодини, а Кім продовжував перерваний сон. Він вельми не схвалював теперішній стан справ, бо ж це були якраз ті школа і дисципліна, яких він старанно уникав уже дві третини свого життя. Раптом йому спала на думку блискуча ідея, і він здивувався, що він не подумав про це раніше.

Чоловік відпустив хлопців, і Кім перший вискочив через веранду на сонце.

— Ей, ти! Агей! Стоп! — загукав високий голос йому навздогін. — Я повинен піклуватися про тебе. Мені наказали не спускати з тебе очей. Куди йдеш?

Це був хлопчик-барабанщик, який не відходив від Кіма весь ранок, веснянкуватий товстунець років чотирнадцяти, і Кім ненавидів його від підошви чобіт до стрічечок на кашкеті.

— На базар — принести солодощів для вас, — сказав Кім, подумавши.

— Ну, базар — це поза межами дозволеного. Якщо ми туди підемо, то отримаємо прочухана. Повертайся.

— Як заблизько ми можемо піти? — Кім не знав, що таке «межі», але він хотів бути ввічливим — наразі.

— Що значить заблизько? Ой, як задалеко! Ми можемо піти не далі, як до того дерева над дорогою.

— То я піду туди.

— Добре. Бо я не піду. Там сильна спека. Я можу дивитися за тобою звідси. Зараз тобі все’дно тікати нема сенсу. Вони тебе скоро помітять у цьому одязі. На тобі ж однострої полку. Тебе кожен пікет в Амбалі приволоче сюди, швидше, як вийдеш.

Це не справило враження на Кіма, але він розумів, що цей одяг заважатиме йому, якщо він спробує втекти. Він поплентався до дерева на розі над битим шляхом, що вів до базару, і роздивлявся тубільців, які проходили мимо. Більшість із них були казарменими слугами з найнижчої касти. Кім привітав прибиральника, який притьмом відгукнувся шматком незаслуженої лайки, природно думаючи, що маленький європеєць нічого не збагне. Стишена, швидка відповідь просвітила його. Кім вклав у неї всю свою скуту душу, радіючи з довгожданої нагоди вилаяти когось мовою, якою добре володів.

— А тепер піди до найближчого базарного писаря і скажи йому, щоби прийшов сюди. Я хотів би написати листа.

— Але… але що ти за син білої людини, якщо тобі треба базарного писаря? Хіба немає вчителя в казармі?

— Ая! І пекло ними напхане. Роби, що тобі сказано, ти… ти — од[89]! Твоя мати під кошиком вінчалася! Слуга Лал-Бега (Кім знав божество, якому моляться підмітальники), займися моєю справою, а то я з тобою ще поговорю!

Підмітальник хутенько потьопав.

— Там біля казарми під деревом є білий хлопчик, але він не зовсім білий хлопчик, — затинаючись, звернувся він до першого-ліпшого базарного писаря. — Йому тебе треба.

— А він платить? — поспитав дженджуристий писар, збираючи свій столик, ручки і сургуч — усе по порядку.

— Я не знаю. Він не схожий на інших хлопчиків. Піди подивися. Це того варто.

Кім пританцьовував із нетерплячки, коли стрункий молодий каятх[90] постав у полі зору. Як тільки той наблизився на відстань лайки, Кім багатослівно прокляв його.

— Спочатку я візьму свою платню, — заявив писар. — Погані слова підвищили ціну. Але хто ти, якщо вбраний по-одному, а говориш по-іншому?

— Ага! Ото в листі ти про це й напишеш. Ніколи ще не було такої байки. Але ж я не спішу. Мені й інший писар напише. В Амбалі їх повно, так само, як і в Лагорі.

— Чотири анни, — сказав писар, сідаючи долі й розгортаючи свій килимок у затінку спорожнілої казарми.

Не думаючи, Кім присів поруч із ним навпочіпки, як то вміють тільки місцеві, хоч йому й заважали огидні вузькі штани.

Писар скоса позирнув на нього.

— Таку ціну будеш правити сагибам, — мовив Кім. — А мені скажи справжню.

— Півтори анни. Як я маю знати, чи ти не втечеш, поки я пишу?

— Мені не можна йти далі цього дерева, та і про марку треба подумати.

— Я не беру комісію за марки. Ще раз, що це ти за білий хлопчик такий?

— Це має бути