Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

— Диво-дивина! — пробурмотів писар, опускаючи тростину в чорнильницю. — Писати на гінді?

— Безсумнівно. Ну, для Магбуба Алі. Почали! «Я зійшов зі старим із поїзда в Амбалі. В Амбалу я приніс звістку про родовід гнідої кобили», — після того, що він бачив у саду, Кім не збирався писати про білих жеребців.

— Трохи помаліше. Що там було з гнідою кобилою… це Магбуб Алі, великий торгаш?

— А хто ж іще? Я був у нього на службі. Візьми більше чорнила. Давай. «Як було наказано, так я і зробив. Ми тоді пішли пішки в бік Бенаресу, але на третій день знайшли один полк». Записано?

— Так, палтан [піхотний полк], — пробурмотів писар, обернувшись на слух.

— «Я пішов до їхнього табору і мене впіймали, та за допомогою талісмана на моїй шиї, про який ти знаєш, було встановлено, що я — син якогось чоловіка з полку, як і було сказано у пророцтві про Червоного Бика, як ти знаєш, у нас про нього всі на базарі говорили».

Кім зачекав, поки ця стріла застрягне в писаревому серці, прочистив горло і продовжив: «Один священик одягнув мене і дав мені нове ім’я. Інший священик, однак, був дурень. Одяг дуже важкий, але я — сагиб, і на серці мені теж важко. Вони відправили мене в школу і побили. Мені тут не подобається повітря і вода. Прийди й допоможи мені, Магбубе Алі, або відправ мені трохи грошей, бо я не маю, чим заплатити писареві, який це пише».

— «…який це пише». Я сам винен, що мене обдурено. Та ж ти такий розумний, як Хусейн Бакс, що підробив казначейські марки у Наклао. Але ж історія! Оце історія! Чи це, може, правда?

— Невигідно брехати Магбубові Алі. Краще допоможи його другові й дай мені марку. Я віддам гроші, коли мені пришлють їх.

Писар крекнув із сумнівом, але взяв зі свого столика печатку, запечатав лист, передав його Кімові та пішов. Ім’я Магбуба Алі багато важило в Амбалі.

— Це гарний спосіб порадувати богів, — прокричав Кім услід писареві.

— Заплати мені удвічі, коли прийдуть гроші, — вигукнув той через плече.

— А про що ти д’мовлявсь із тим чорним, га? — спитав хлопчик-барабанщик, коли Кім повернувся на веранду. — Я за вами дивився…

— Я тільки розмовляв із ним.

— Ти вмієш говорити так, як цей чорний?

— Що ні, то ні! Я ледве-ледве вмію так, як він. Що нам тепер робити?

— Зара’ буде горн іти обідати. Господи! Я хотів би піти на фронт із полком. Жах, що нічого тут робити, крім як учитися. Оце гидота!

— Ой, гидота!

— Я би втік, якби знав, куди йти, але вояки кажуть, що в цій триклятій Індії ти всюди, наче у в’язниці. Як лиш утечеш — так і зразу зловлять. Мені вже остобридло.

— Ти був у Бе… в Англії?

— Еге ж, я тільки приїхав сюди із матір’ю з минулим військовим набором. Певно, що я був в Англії! Що ти за незнайко такий малий! Десь по бур’янах виріс, так?

— Ой, та-ак! Розкажи мені що-небудь про Англію. Мій батько був звідти.

Хоча він не подав виду, Кім, звичайно, не повірив жодному слову з того, що хлопчик-барабанщик розповів про передмістя Ліверпуля, яке було для нього Англією. Так нарешті настав час обіду — жахливо несмачного — який накрили для хлопчиків і кількох солдатів-інвалідів у кутку однієї казарми. Якби не лист, написаний Магбубові Алі, Кім почувався б геть пригнічено. Він звик до байдужості натовпу місцевих, але сильне почуття самоти серед білих мучило його. Він був удячний, коли десь у другій половині дня здоровенний солдат привів його до отця Віктора, який жив в іншому крилі по той бік курного плацу. Священик читав англійського листа, написаного червоним чорнилом. Він подивився на Кіма з цікавістю, іще більшою, ніж будь-коли досі.

— Як тобі тут подобається, сину мій, наскільки ти вже вбувся? Не дуже, еге ж? Має бути важко, дуже важко, як на таке дике звірятко. Слухай тепер. У мене дивовижне послання від твого друга.

— Де він? Із ним усе добре? Оа! Якщо він може писати мені листи, то все в порядку.

— Ти його любиш?

— Звичайно, я люблю його. І він любив мене.

— Здається, так, судячи з листа. Він же не може писати по-англійськи, чи може?

— О, ні. Наскільки я знаю, ні, але, звичайно, він знайшов писаря, який може писати по-англійськи дуж-же добре, і той йому написав. Я сподіваюся, ви розумієте.

— Так он воно як! А ти знаєш щось про його грошові справи?

З виразу Кімового обличчя він побачив, що ні.

— Звідки мені знати?

— Я себе це теж запитую. Тепер слухай, якщо ти тут зможеш вивести кінця. Ми пропустимо першу частину… Це написано на Джагадгірській дорозі… «Сидячи на узбіччі у глибокій медитації, покладаю надію на прихильність, якої прошу Вашу честь удостоїти моє прохання, і закликаю Вашу честь виконати його заради Всемогутнього Бога. Освіта — то найбільше благословення, якщо вона найкращого ґатунку. Інакше вона не має жодної придатності». Отут старий влучив у яблучко! «Якщо Ваша честь зласкавиться дати моєму хлопчику найкращу освіту в Ксав’є» (я припускаю, що це школа Святого Ксав’є in partibus), «як ішлося у нашій розмові в наметі від 15 числа поточного місяця» (як по-діловому написано!), «то Всемогутній Бог благословить нащадків Вашої честі до третього і четвертого коліна і» — Тепер слухай! — «будьте певні, Ваша честь, що Ваш покірний слуга буде вносити належну оплату триста рупій річно гунді[91] за рік дорогого навчання в Святого Ксав’є, Лакнау, і дайте невеликий час, щоб направити вищезгаданий гунді до будь-якої частини Індії, яку Ви, Ваша честь, самі вкажете. Слуга Вашої честі не має наразі жодного місця, де прихилити голову, але рухається в Бенарес на поїзді, щоб уникнути переслідування від старої жінки, яка забагато говорить, і не бажаючи мешкати в Сагаранпурі в ролі домочадця.» І що це, в біса, означає?

— Думаю, вона його попросила бути її пуро — домашнім жерцем. А він відмовився через свою Річку. Вона таки забагато говорить.

— То тобі це зрозуміло, так? А я геть спантеличений. «Тож я вирушаю в Бенарес, де знайду адресу і надішлю рупії для хлопчика, який мені дорогий, як зіниця ока, і заради Всемогутнього Бога здійсніть цю освіту, і ваш прохач матиме за обов’язок сумлінно за Вас молитися. Писав Собрао Сатай, що не