Улісс - Джеймс Джойс

— Мигдалева олія, бензойна тинктура, — пояснив містер Блум, — а ще настоянка з помаранчевого цвіту…

Від цього лосьйону її шкіра стає ніжна й біла як віск.

— І також білий віск, — додав він.

Відтіняє колір її чорних очей. Дивилася на мене, натягнувши простирадло під самі очі, іспанські, нюхала себе, коли я тим часом уставляв запонки в манжети сорочки. Ці домашні засоби часто виявляються найкращими: полуниця для зубів, кропива і дощова вода; вимочена в сколотинах вівсянка. Живить шкіру. У одного з синів старої королеви — чи не в герцоґа Олбені? — була тільки одна шкіра{168}. Так, у Леопольда. А у нас їх три. Та ще бородавки, нарости, прищі. А тобі ще треба й парфумів. Якими духами твоя? Peau d’Espagne[79]. Той помаранчевий цвіт. Чисте ядрове мило. У воді така свіжість. Гарно пахне це мило. Ще є час помитися в лазні, вона тут за рогом. Хаммам. Турецька. Масаж. У пупку вже повно лепу. Краще коли б це зробила гарненька дівчина. Я також гадаю, що я. Так, я. Зроблю це в лазні. Дивно, що мені кортить. Вода до води. Сполучати діло з утіхами. Шкода, що не встигну масаж. Потім цілий день ти свіжий. Похорон то справа невесела.

— Так, сер, — озвався аптекар. — Коштувало це два і дев’ять. Посуд ви принесли?

— Ні, — відповів містер Блум. — Приготуйте, коли ваша ласка. Я зайду наприкінці дня, а зараз візьму мило. Скільки воно?

— Чотири пенси, сер.

Містер Блум підніс брусок до носа і понюхав. Солодко пахло лимоном.

— Я візьму оцей, — сказав він. — Разом буде три і пенні.

— Так, сер, — підтвердив аптекар. — Ви можете заплатити за все разом, коли повернетесь.

— Гаразд, — погодився містер Блум.

Він вийшов з аптеки, тримаючи під пахвою скручену руркою газету, а в лівій руці мило в прохолодній обгортці.

І тут біля його пахви почулися голос і рука Бентама Лайонса, які сказали:

— Привіт, Блуме, що там пишуть? Це у вас сьогоднішня? Покажіть-но її на хвилинку.

Ти ба! Знову зголив собі вуса. Довга холодна верхня губа. Щоб видаватися молодшим. А виглядає придуркуватим. Він молодший за мене.

Пальці Бентама Лайонса, жовті, з нечищеними чорними нігтями, розгорнули рурку газети. Йому теж слід би помитися. Змити хоч верхній шар бруду. Доброго ранку! Чи ви вже помилися милом Пірса? На плечах лупа. Треба змащувати шкіру голови лікувальними оливами.

— Я хочу зважити шанси французького коника, що біжить сьогодні,— пояснив Бентам Лайонс. — Де він тут у бісового батька?

Він гортав скручені аркуші, зачіпаючи підборіддям стоячий комірець. Може викликати сикоз. Через тісний комірець випаде волосся. Краще віддати газету, і хай собі йде.

— Забирайте її, — сказав містер Блум.

— Аскот. Золотий кубок. Зачекайте, — мимрив Бентам Лайонс. — Хвилинку. Максимум другий.

— Я збирався її геть к бісу, — пояснив містер Блум.

Бентам Лайонс враз підвів на нього погляд і хитрувато посміхнувся.

— Тобто як саме? — різко запитав він.

— Я кажу, що можете її забрати, — відповів містер Блум. — Я вже зібрався кинути її геть к бісу.

Бентам Лайонс постояв хвилину, вагаючись, із тією самою посмішкою; тоді простягнув, повертаючи, містерові Блуму розгорнені аркуші газети.

— Ну все, ризикну, — сказав він. — Ось, дякую.

І швидким кроком рушив до рогу Конвею. Ну що ж. Боже поможи!

Містер Блум, посміхнувшися, склав докупи аркуші газети в прямокутник і поклав усередину брусок мила. Верзе чоловік бозна-що, не збагнеш. Грає на кінських перегонах. Останнім часом у нас це просто зараза. Посильні хлопчаки ладні вкрасти, щоб поставити шість пенсів. Оголошують лотерею, приз — велика ніжна індичка. Обід на Різдво за три пенси. Джек Флемінг грав на присвоєні з каси гроші, потім дременув до Америки. Тепер у нього там готель. Такі ніколи не повертаються. Казани з м’ясом, якого було вдосталь у Єгипті.

Він бадьоро простував до мечеті з лазнями. Нагадує мечеть, з червоної цегли, мінарети. Бачу, в університеті сьогодні спортивні змагання. Подивився на афішу у формі підкови над ворітьми університетського парку: велосипедист зігнувся в три дуги. Нікудишня афіша. Треба було зробити круглу як колесо. А в ньому на спицях: вело, вело, вело, і посередині великими: університет. Отоді вона б відразу впадала в очі.

А ось і Горнбловер стоїть біля входу. Треба з ним дружити: може пустити туди й задурно. Як ся маєте, містере Горнбловере? Як ви ся маєте, сер?

Погода на диво чудова. От якби вона тривала така до кінця наших днів. Погода для крикету. Сидять собі під накриттям. Шість кидків і ще раз шість кидків. Аут. Гра у них тут не ладиться. У бетсмена нічого не вийшло. Капітан Буллер був ударив із лівого краю і розбив вікно в клубі на Кілдер-стрит. Такій команді грати хіба що на ярмарку в Доннібруку. Ось скуштуєте ви перцю{169}, як на поле вийде Мак. Спекота. Вона мине. Безнастанний потік життя — і в цім потоці погляд наш шукає те, що нам найлюбіше.

А тепер насолодимося купіллю: чиста, наповнена водою ванна, прохолодна емаль, приємний тепленький струмінь. Це тіло моє.

Він тішився наперед тим, що його бліде тіло, намащене запашним розм’якшеним милом і ніжно обмите, повністю порине оголене в лоно тепла. Бачив, як його тулуб і кінцівки зависли під пожмуреною поверхнею води і стали поволі підійматися вгору, лимонно-жовті: його пуп, брунька плоті; і бачив, як колихаються темні волоски його розкошланого заросту, гойдаються у струмені навколо обвислого батька тисяч{170}, навколо квітки, що гойдається мляво.

Епізод 6

Мартін Каннінгем перший устромив голову з нап’ятим циліндром у скрипучу карету і, спритно вскочивши, сів. Містер Пауер ступив слідом за ним, обережно зігнувши своє довготелесе тіло.

— Сідайте, Саймоне.

— Прошу, я за вами, — сказав містер Блум.

Містер Дедалус швиденько насадив циліндр і скочив у карету, мовивши:

— Гаразд, гаразд.

— Ну що, всі вже? — спитав Мартін Каннінгем. — Сідайте, Блуме.

Містер Блум зайшов і вмостився на вільному місці. Він потягнув за собою дверцята, щоб вони причинилися щільно. Потім засунув руку в ремінну петлю і поважно визирнув у відчинене вікно карети на спущені штори авеню. Одну відхилено: якась стара визирає. Приплюснула до шибки носа. Дякує долі, що не її черга… Аж дивно, як вони мертвяками цікавляться. Радіють, що ми йдемо з цього світу адже, з’являючись, ми їм таких мук завдаємо. Мабуть, люблять це діло. Тишкуються по кутках. Тихо тупцяють у виступцях, аби він не прокинувся. Потому беруться