Улісс - Джеймс Джойс

На циліндр йому впала крапля дощу. Він сховав голову і побачив, як за мить покрилися крапками сірі плити. Навсібіч. Дивно. Наче крізь сито. Я так і думав, що піде дощ. Пригадую, у мене рипіли черевики.

— Погода змінюється, — мовив він спокійно.

— Шкода, що вона не потрималася, — озвався Мартін Каннінгем.

— Потрібний для села, — сказав містер Пауер. — Ось ізнову визирає сонце.

Містер Дедалус подивився на захмарене сонце крізь окуляри і кинув небесам німе прокляття.

— Погода непевна, як шлунок у дитини, — сказав він.

— Рушаймо.

Карета посунула на тугих колесах, і їхні тулуби легенько гойднулися. Мартін Каннінгем покрутив кінчик бороди.

— Том Кернан був учора ввечері просто розкішний, — сказав він. — А Педді Леонард{177} передражнював його прямісінько в лице.

— Ну ж бо, Мартіне, скопіюйте його, — жваво мовив містер Пауер. — Ось послухайте, Саймоне, як він просторікує з приводу «Стриженого хлопця»{178} у виконанні Бена Долларда.

— Розкішний, — пишномовно сказав Мартін Каннінгем. — «Виконуючи цю просту баладу, Мартіне, він дає їй таке барвисте тлумачення, якого я ще ніколи не чував за все своє свідоме життя».

— Барвисте, — повторив, сміючись, містер Пауер. — Вельми він полюбляє це слово. І ще ретроспективне аранжування.

— Ви читали промову Дена Доусона{179}? — спитав Мартін Каннінгем.

— Ні, — сказав містер Дедалус. — А де вона?

— У вранішній газеті.

Містер Блум витяг газету з внутрішньої кишені. Книжка, що я повинен для неї поміняти.

— Ні, ні, — квапливо докинув містер Дедалус. — Згодом, будь ласка.

Погляд містера Блума помандрував краєм газети вниз, вивчаючи імена небіжчиків. Келлен, Коулмен, Дігнем, Фосет, Лоурі, Номен, Пік, який це Пік? чи це той, що був у Кросбі й Еллейна? ні, Секстон, Ербрайт. Друковані літери вмить вицвітають на висхлому ламкому папері. Спасибі Маленькій Квіточці{180}. Сумуємо за. На невимовний смуток його. У віці 88 років після тривалої важкої хвороби. Місячна панахида по Квінланові. Хай змилується солодкий Ісус над його душею.

Вже місяць, як любий наш Генрі пішов

на той світ, в домівку свою,

залишив нещасну сім’ю,

їй тільки й утіхи, — що з ним вона стрінеться знов.

Я порвав конверт? Так. Де я дів її листа потому, як прочитав його у лазні? Він помацав кишеню жилета. Тут, усе гаразд. Любий Генрі. Доки мені стає терпіння.

Народна школа. Мідове подвір’я. Ризик. Тільки двоє лишилися. Куняють. Тлусті, як кліщі. Занадто неповороткі. Інші ганяють по місту з пасажирами. Годину тому я тут проходив. Візники попіднімали свої капелюхи.

Спина стрілочника випросталась ураз проти трамвайного роз'їзду біля вікна містера Блума. Невже не можна винайти якийсь автоматичний пристрій так, щоб колеса самі набагато зручніше? Але ж той чоловік залишиться тоді без роботи? Але ж тоді інший чоловік дістане роботу, виробляючи новий пристрій?

Антьєнтська концертна зала. Концерту немає. Чоловік у костюмі кольору буйволової шкури з креповим паском. Не дуже сумує. Неповна жалоба. Мабуть, жінчин родич.

Вони поминули непривітну катедру Святого Марка, під залізничним мостом, повз Театр Королеви: мовчки. Дошки з оголошеннями. Юджин Стреттон{181}. Місіс Бендмен Палмер. Чи зможу я піти сьогодні ввечері на «Лію»? Я сказав, що я. Або на «Кілларнейську лілею{182}»? Оперна трупа Елстера Граймза. Повна зміна програми. Вогкі яскраві афіші на наступний тиждень. «Бристольські забави{183}». Мартін Каннінгем міг би дістати контрамарку в Гейті. Доведеться поставити йому випивку разів зо два. Вийде одне на одне.

Він прийде вдень. Її пісні.

Плестоу. Меморіальний фонтан сера Філіпа Кремптона з його погруддям. Хто він був такий?

— Як ся маєте? — мовив Мартін Каннінгем, підносячи до чола долоню на знак привітання.

— Він нас не бачить, — сказав містер Пауер. — Так, бачить. Як ся маєте?

— Хто? — спитав містер Дедалус.

— Блейзес Бойлен, — відповів містер Пауер. — Он він вийшов свіжим повітрям подихати.

Саме ту мить я думав.

Містер Дедалус нахилився до вікна привітатися. З порогу «Червоного банку» майнув на відповідь білий диск солом’яного бриля: минули.

Містер Блум роздивлявся нігті на лівій руці, потім на правій. Нігті — так. А що в ньому вони вона бачить іще? Принада. Найгірший мужчина в Дубліні. З того й живе. Часом вони відчувають, що за людина. Інстинкт. Але людину такого кшталту. Мої нігті. Я саме дивлюся на них: гарно підстрижені. А потім: подумати тільки. Тіло трохи м’якшає. Я помітив би це пригадуючи. Причина, гадаю, та, що шкіра не встигає скорочуватися, коли тіло спадає. Але форма залишається. Форма ще є й досі. Плечі. Рамена. Округлі. Увечері перед балом. Сорочка застряла між сідницями.

Він затиснув руки між колінами і, задоволений, обвів відсутнім поглядом їхні обличчя.

Містер Пауер спитав:

— Як справи з концертним турне, Блуме?

— О, дуже добре, — відповів містер Блум. — Я чую надзвичайно схвальні відгуки. Адже ідея чудова…

— А ви самі їдете?

— Та ні, — сказав містер Блум. — Річ у тім, що я маю поїхати в графство Клер в одній приватній справі. Вони, бачите, збираються виступати по головних містах. Якщо зазнають збитків у одному, то надолужать в іншому.

— Атож, — сказав Мартін Каннінгем. — Мері Андерсон{184} зараз там.

— Маєте гарних артистів?

— Її імпресаріо Луїс Вернер, — відповів містер Блум. — О так, у нас будуть усі провідні. Дж. С. Дойл і, сподіваюся, Джон МакКормак{185} і. Словом, найкращі.

— І Мадам, — докинув, усміхаючись, містер Пауер. — Аж ніяк не остання.

Містер Блум розвів руками на знак увічливого протесту і знову їх затиснув. Сміт О’Браєн. Хтось поклав квіти. Жінка. Мабуть, день його