На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
— Ой, кричить, — ще раз сумно підтвердив Андрійко.
Петрицьо відводив від прикрих думок, турбувався чимось іншим.
— А куди ж поділи такі суми ті, з Радулу? І з вірменів мали дукати, і від худоби прибуток, і, зрештою, продали полонину, а тепер…
Павло задоволено випередив Мандата:
— Більше барилок з угорською паленкою мандрувало догори, ніж барилок з бринзою вниз.
Мандат посумнів:
— Ах, розумієте, не в цьому справа, а це все діти, повно тих дітисьок. Чорниші, вони з такої кості, що жодна дитина передчасно не помре, ні за що на світі. От і маєте! — додав він, знову весело іскрячи очима, — добре, що у нас є бутини. За інші справи не беремося, нікому кривди не робимо.
Кузімбір засміявся з глибини грудей. Скерував розмову у своє русло:
— Дітиська, ой так. І я з такого рясного насіння, що мусили змінювати назви, бо ніхто б їх не відрізнив. Наше прізвиського Білоголови — це з недавна. Ми з Моґорів з Бережниці. У них по дванадцять, по чотирнадцять дітей, і більше. Сипляться і сипляться. Вмирати? Жодному ані не сниться. Ну і мого діда, в якого було світлесеньке волосся, прозвали Білоголовим і весь його рід. І далі це сиплеться, я й сам, дякувати Богові, маю уже дев’ятеро. А що з цим зробиш? Бог знає. Наш рід — самі корчувальники. І я з дитини випалював у Бережниці. Там не вистачило місця, самі обриви, яри. Потім на Бистреці корчував, там надто широко, треба було б все життя з себе викорчувати. Ну і Бог поміг — лісосіки — в самий час. І далі допоможе. Це швидший заробіток, аніж корчувати, випалювати ліси під царинки, вирощувати худобу.
— Ой так, — несподівано забелькотів з тіні багач Бомб’юк, — ви всі знайте, що певно ніхто більше лісу не випалив, як наш рід на Кошерищі. А корчувальники хто? Ми найстарші погромники лісу, родовиті ґазди. А чим? Насправді голими руками, мій Фоко. Пила навіть на Рахманський Великдень нікому не приснилась. Самі балти тупаві, довбні, вогонь. Зараз інша справа, я нічого не кажу, вже було б чим, дякувати Богові, але де? Хіба-що у проваллях, де все осипається. Худоби багато, худоби безмежно, це головне, це найстарше. А чим годувати? Ну, і пощастило тепер, помер якийсь дід, залишив широке поле на межі Дземброні. А його родина така: ті, що найближчі, мешкають у Криворівні, вони до пущі не мають охоти, а тим місцевим і земля не по-сусідству і оплачувати не вигідно. Земля дивиться на мене. І вже якийсь єврей з грішми крутився коло тих з Криворівні. Я негайно погнав биків до Сіґету. Продав, лечу з грішми до Криворівні, упхав завдаток, а решту — на виплату. Бутин несе гроші найшвидше.
— Найшвидший заробіток з грабежів, — вперто цідив Ґєлета.
Андрійко підтакував із кислою усмішкою.
Найнеприглядніший з усіх, Лесьо Ґотич з роду Караванів додумався, що йому треба б щось сказати всупереч тим, що хваляться. З-під скуйовджених патлів розсвітлювалися на мить шпаркуваті, лісові очі, і відразу погасали. Мова Леся звучала гугняво, а ще й кістляво, наче голос вдарявся об кості, а не об голосові струни.
— Швидко чи не швидко, але бідному нічого іншого не залишається, хоче чи не хоче. Мій батько вже на панському, го! го! вирвався з голоду, вийшов на гатяра і на млинара. І я помаленьку. Живота такого, як у Мандата, в мене немає. Бо це вигодуване, ніби чотирма цицьками, це пузате з діда-прадіда, а я худяк недогодований. Але ж ніхто не може сказати, що я працюю гірше, — розкокошився зі своєї несміливості Лесьо і кістляво закашляв.
— Але ж ми знаємо, Лесьо, чого ти так? — заспокоював його Фока.
Мандат голосно сміявся, потрясаючи животом.
— Лесю, найшвидший спосіб — це успадкувати, прослизнути до когось на годованці. Бери приклад з нашого Павла. Гарно хвалить розбійництво, а сам швиденько одружився з годованкою Бажила. Сам Бажило не поспішав ніколи. Все життя стукав, випалював, вирощував худобу. Корова від корови, такий ряд корів, що коли б їх поставити, то було би звідси аж до гирла Ільці. Ну, і ці мудрагелі поквапилися і все успадкували за одним махом. І ось тобі, як швидко.
Павло відбивався:
— Ще швидше багатство з судових процесів, як у вашого вуйка, славного Фоми Сьопенюка.
Петрицьо голосно розсміявся, розвеселився:
— Ах, Фома так страшно розбагатів на процесі, що цілий тиждень постить, і лише по святах від’їдається по родині. Ну і коли його трохи підгодують, то він знову страшно намагається довести, що це він мав розробляти ту лісосіку, а не пан. Бо ліси на Руському його, а вирок несправедливий. Вирок от-от буде спростовано, бо мусить бути спростований, і пан заплатить гроші, гори грошей поверне Фомі щодо копійки.
Всі голосно сміялись, тільки статний, двометровий Костьо Матарга, з величезними ручищами, надутою бичачою шиєю і сталевою головою, хоч і єдиний серед усіх по-жовнірському дуже обережний, надто повільно розмірковував, через що запізнився із промовою. Він видобував із себе глибокий бас і душився цим гучним басом так, ніби для нього було замало місця у бичачих грудях.
— Видно, га, видно, що не надто мирна ця ваша родина, ці Чорниші з Радулу, ну і ті, що люблять судитися, Сьопенюки, як мудрагель Фома.
— Зате ваш братик Юрочка який же мирний, — відтяв Мандат.
— Немирний? — пожвавився Костьо. — Так, Юрочка б’ється по п’яному в неділю, це правда, це відомо. Потім його зв’язують, іноді баби його розв’яжуть, бо баби за ним пропадають. І знову б’ється. В понеділок помириться чистенько і ворогів не має.
— Це правда, — підтвердив по-справедливості Кузімбір, — Юрочку кожен любить, бо це від буйності, а не, щоб нападати, грабувати, судитися…
— Ех, люди, — зітхнув нетерпляче Андрійко Плитка, — виметіть вже раз це старе сміття! Закінчилися бійки, чвари, буйність, вірмени, засідки. Нові часи! Свобода! Власна земля, дбати про своє! Не чіпати чужого! І як хто собі хоче.
— Не дуже й скінчилися, — процідив Павло, глянув на Цвирюка і на Ґотича, прозваного Нявчуком, шепнув щось Костьові, Костьо похапцем буркнув Мандатові, а Мандат голосно зареготав і буркнув Кузімбірові. Той із зацікавленням слухав, перепитав притишеним голосом і передав Андрійкові. Андрійко нетерпляче махнув рукою і сплюнув.
3
Минаючи обережно остаточне рішення та проявляючи зневагу до застережень і сумнівів, вони знову розпочинали від створення світу, пустували. Підколювали один одного так чи інакше, кололи жартами у найповнішій злагоді, бо були з одного поселення, знайомі з дитинства,
