На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

Аби тулуби дерев з відрубаними руками, з обдертими щупальцями зелені, з облупленою корою, гладкі і рівненько під мірку порізані, викрасти якнайшвидше і обезволити остаточно, задля того, аби поскладані у штабелі і позначені, їх власна «мати-пуща» не впізнала, Савіцький за допомогою Фоки взявся за побудову риз вздовж потоків Рабинця і Попадинця.

Піонери лісосік, італійці, були великими майстрами. Савіцький навчився у них багато-чого у панському бутині на Руському, але свою будову готував ще міцніше, а понад усе точніше і щільніше, ніж італійці панську. Достатньо сказати, а це підслухане, що коли він будував ризи: то насвистував пісні підкостельних старців. І навіть розтягав степові мелодії, котрих у горах майже ніхто не знав, а напевно ніхто не любив. Так він перевіряв кожен жолоб ризи, кожен стик, а передусім старанно закладав і перевіряв підпори. На дні заглибин ярів вбудовував на кам’яних основах міцні вежі, звані кашицями, чотиригранні, котрі подібно, як хати в’яжуться з балок у ключі. Щільно наповнював їх камінням і гравієм, а забезпечував з боків великими підпорами, які називалися «ведмедями». Не менш терпляче, міцно і надійно — завжди під старцівські мелодії — він ставив підпори веж на випуклих місцях і на рівних ґрунях, так звані «вори» (жеребці) під стиками жолобів ризи, оперті на лапах, що стирчали голівками ззовні жолобів, а розвернуті були до середини, хвостами одне до одного. Старцівських мелодій він притримувався побожно, і треба визнати, що на свисти і шепоти пущі не зважав. Фока, а також Петрицьо допомагали йому завжди, коли мали час.

Та Фока весь час переривав роботу, їздив у село по продукти, а навіть у долину для розмов з купцями. Одного дня він галопом летів до Ясенова, щойно встигав відпочити, міняв коня і гнав у Кути. Повертався також поспіхом, іноді уночі на виснаженому коневі, ведучи по кілька нав’ючених коней, і сам теж втомлений, але з пістолетом в руці, бо вовки зацікавились рухом і почали появлятися на плаях.

Коли Фока проїздив через село у долину, в Жабйому тихцем посміювались, а потім все голосніше: «везе дерево до Кутів». А коли повертався з нав’юченими кіньми: «везе золото з Кутів». Насміхалися, що рубачі бігають із висолопленими язиками по пущі, а ще жоден навіть не понюхав грошей. Або ж, що Шумеї намарно годують рубачів, як товстих поросят, бо з цього і так нічого не вийде, а вони тимчасом вичерпують запаси гуслянки, бринзи і борошна, і треба тільки почекати, аж вони самі почнуть бігати за земельними векселями. Віщували, що робітники без зарплати обов’язково повтікають, врешті-решт коло церкви вголос розповідали, що ті вже порозбігалися. Люб’язні, як правило, пліткарі повідомляли ці новини Фоці. Фока поспішав все більше.

2

Кілька разів Фока зустрічався у старого священика Бурачинського із купцями, а радше з агентами, котрі, чи то заохочені ним, чи приманені заробітками, відважилися добратися через Кути аж до Криворівні. Донині гордо розповідають над Чорним і навіть над Білим Черемошем, що «Фока Шумеїв мав авторитет, честь і повагу у панів. Вмів їх причаровувати». Бо й цього вже було багато, справжні чари, і самим таким купцям могло здаватися надмірною честю, навіть самопожертвою, що вони добралися вибоїстою дорогою понад Черемошем до Криворівні, де тоді ще не було жодних господ чи заїздів. Молодий дідич з двору у Криворівні чи то не хотів з ними розмовляти, чи то їх навіть до нього не допустили, а вісімдесятилітній священик прийняв їх відразу гостинно і зайнявся ними. Але щойно тоді Фока відкрив для себе, яка безодня відділяє його дерево, заховане у пустирищах, від кишень купців, а може ще більше від їхніх думок, від цілого їхнього світу. Яких же нових чарів треба, щоб перекинути міст через цю безодню?! Про ці чари ніхто й ніколи не дізнався, окрім старого священика, бо Фока навіть батькові про це не розповідав, а Савіцькому тільки те, що було найважливіше.

Треба ще пригадати, що у той час залізниця доходила, і то не дуже давно, тільки до Львова. Але й це дарма, бо вся південна частина Галичини, і перш за все ціле пограниччя, сусідня Буковина і Молдавія, куди мало плисти дерево Фоки, не мали, а навіть ще довго й не знали, залізних доріг. Залишалась вода, сплав потоками і річками, повними несподіванок, підводних каменів, крутих поворотів чи небезпечних мілин. Поза відомим бутином в лісах старого дідича практика була такою, що коли хтось із купців чи посередників хотів використати суттєву різницю поміж надлишком деревини, дешевою робочою силою і відсутністю готівки у горах з одного боку, і потребою на дерево та цінами на віддалених ринках з іншого боку, то купував у власників лісів все дерево на пню і сам організовував вирубку і сплав. Або ж, у найкращому для продавця випадку, забирав дерево зрубане, окороване і складене в лісі, іноді спущене до найближчої води, а радше сплавлене Черемошем аж до Кутів, куди від підніжжя великих лісів треба було пливти щонайменше цілий день від світанку аж до вечора.

Фока шукав чогось іншого. За посередництвом корчмаря із Роздоріжжя, Йосенька, котрий іноді їздив у Чернівці, він вийшов на таких, що хотіли сплавити дерево водою аж до Молдавії чи й далі. Пригода приголомшлива для будь-кого! І чим вона була важчою, тим більше притягувала, ба, поглинала Фоку.

Запросив Фока, зрештою, чотирьох директорів, щоб оглянули лісосіку. Вони зобов’язалися привезти з собою гроші, щоб залишити їх у священика після контролю бутину і придбання дерева у власність. Це були, як казали, директори на Галичину, Буковину, Румунію і ще якісь країни. Він чекав на них у священика, а священик йому пояснював так:

— Директори на ці країни, це так само, як єпископи на цілу дієцезію чи на цілу країну. Бувають теж єпископи на округи, де цілком немає віруючих, або їх зовсім мало так, як наші католицькі на Румунію. Латиною це називається…. — та менше з тим. Є лише єпископ, якийсь там костелик, трохи священиків, а віруючих ще менше. Отак от.

— То чим же вони там займаються? — питав Фока.

— Винюхують потрохи, може хтось навернеться, вичікують.

— А директори?

Священик голосно засміявся:

— Теж чекають, може хто навернеться, а винюхують ще жвавіше.

Фоці вже не віднині туманилось у голові. Він бачив кількох з тих панів, очікував тихцем, що добереться до самого ґазди. А тут щораз то новий — знову директор і кожен каже, що те чи се не від нього залежить, а від дирекції.