На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

Барон шукав слів, проскандував щось угорською, чого ніхто не вловив, і не відомо, до чого випалив:

— C`est èpatant, c`est ècrsasant[34].

Він знову кидав полохливі погляди на колег і відразу ж, ніби від цього почав непристойно позіхати. Паніматка оцінила і, насмілившись, зауважила з приємністю:

— Herr Baron liebe танці?

Гладке лице барона розпливлося у вдячній посмішці, вхопив паніматку за руку і викинув з себе завчене: «прошу пані», та відразу ж вилаявся мадярською, погаснув і замовк. Але всім тілом розвернувся до Фоки, приглядаючись до того з симпатією, немов оглядав рідкісного звіра. А паніматка вдячна, що він їй додав відваги, вирвала з себе:

— Herr Baron solche sein Mann, solche unser Mann.

Ніхто не зрозумів, навіть священик, і тільки після з’ясування у жінки, зумів пояснити, що це мало б означати: пан барон — своя людина.

Але найстарший з директорів, вважаючи, що барона потрібно вгомонити, і звертаючись із вишуканою чемністю до паніматки, злостиво підкреслював кожне слово, особливо форми минулого часу:

— Наш барон тримав у себе у дворі постійну циганську капелу, це коштувало дорого, дорого, а потім і тепер. — На щастя, ті найвищі зв’язки: нехай тепер це коштує іншим…

Барон глянув з докором, паніматка не зрозуміла натяків, але оцінила великопанськість барона і галантність директора Гусарека. Не будучи вже в змозі заохотити гостей, щоб вони ще поглинали варення, вона намагалась догодити їм якось інакше, вона робила зусилля щось сказати, але весь час недоговорювала і замовкала. З свого боку, намагаючись підтримати господиню дому, директор Гусарек запитував про здоров’я і про родину. Паніматка посміливішала, зітхала:

— Ах, діти так далеко, in Welt[35], ми тут самі, доньку видали за священика, а син от… хто знає, що з ними…

Священик переривав, немов гальмуючи відвертість дружини:

— Бог ласкавий, все буде добре.

— Все буде добре, — заспокоював директор Гусарек.

Із вдячності паніматка ставала щораз красномовнішою:

— Sehr liebe, sehr danke, sehr Ehre[36]. Панове-добродії з такого великого світу, аж з-поза Кутів, a gar nicht so dum, nein[37].

Старий директор, поблажливо посміхаючись, перепитував:

— Wie so, gnädige Frau? Meinen Sie wirklich wir seien gar nicht so dumm?[38]

Священик не зміг втриматись і затрясся від сміху, пояснив, що дружина хотіла сказати, що панове не такі гонорові — gar nicht so stolz, але їй переплуталося гонорові і dumm.

Підбадьорена паніматка також розсміялася, для певності повторила:

— So grosse Herre und gar nicht dume, хочу сказати, nicht stolze.

Занадто німецький блондин, що пожвавився на мить, дивлячись на дружину священика, подивився уважно на Фоку і несподівано видихнув:

— Мені говорив той посередник місцевий, той Йозеф, ну Йосель, що євреї вас цінують навіть…

Священик почув і втішено услужливо перебив:

— Хто ж його не цінить, ми всі його цінуємо.

Паніматка також, стукаючи пальцем в грубий станик в районі серця, поспішила досить сміливо:

— Фока hier gut, gold Herz, Kopf також gut, gross Mann bei Christe, Jude und Herre. Sein Vater auch Herz, arme spazieren nach ihm wie bei Rabin. Solche Faceten nich mehr auf diese Welt[39].

Архинімецький директор Мандль зняв випуклі окуляри, протирав їх. Звільнені від маски скла очі, зовсім не холодні, були випуклими і цікавими. Він дивився то на паніматку, то на Фоку. Фока виявив, що очі директора були йому звідкись знайомі. Як йому здавалося, не німецькі, і зовсім не директорські.

Після кави стало тепліше. «Швидше, швидше» — а їм зовсім не хотілося вставати, ані розмовляти про дерево. І хоч паніматка віддалилась, вони всі зблизилися, вже краще пізнали один одного. Директори почували себе, як вдома, ще допивали воду з Буркута, яка шумувала піною з малинового соку, а старий Гусарек марудив без злості:

— Ми тут насолоджуємось, наче десь у Bad Gastein[40], а справа стоїть на місці.

Фока заспокоював:

— Наші рубачі на сторожі замість нас, рубають так швидко, як ніхто на світі.

Але старий директор, зазираючи до записника, щось пояснював Фоці і відразу ж Зариґа, щоб здатися необхідним, перекладав похапцем кожне німецьке слово, чим більше перешкоджав, ніж помагав. Говорили один поперед другого:

— Wir haben einen alten Förster — у нас є один старий лісник на Буковині, родом зі Шльонська, він був у ерцгерцога, зветься Коліско, ми його вам пришлемо для контролю за вирубкою, темпами і відправкою. Wir können nicht immerfort herkommen — ми не можемо сюди постійно приїжджати, — нашаровували отак вони польсько-німецький перекладанець.

Фока ввічливо, але твердо, відповів німецькою:

— Нехай добродій старий пан лісничий залишається у лісі в панів, нехай не турбується. Я сам доставлю дерево в Кути, в Чернівці, чи у Галац, як домовимось. Я вас прошу відразу поїхати на бутин, щоб ви зрозуміли і побачили.

— А що ви маєте проти пана Коліска?

— Нічого, але у своєму лісі я сам контролюю.

— Але ж хтось мусить подивитися.

— Та, дуже прошу, їдьмо хоч зараз, ночі тепер світлі, коні чекають. Швидше, то швидше.

Фока підвівся, барон захихотів:

— Вовків немає.

Директор Гусарек кривився від дотепів, тимчасом директор Мандль якось не надто підтримував лісничого, зате дещо несміливо, але завжди чітко — холодно, пропонував Мехеля Сандера, деревообробника із Чернівців, щоб той наїздив і подавав звіти дирекції про стан вирубки, про ризи і про воду.

Фока відпалив:

— Якщо хочете швидше, то не годиться, бо Мехель застарий і дихавичний, він так швидко не вибереться на гору. Зараз, панове, ви все оглянете самі, а до Різдва буде тисячу сімсот колод. Взагалі-то, нехай приїжджає собі, хто хоче, але взимку і так ніхто не приїде. Більше грошей, ніж ми домовились, нам не треба, а на Юрія і після Юрія до десяти тисяч колод до одної я доставлю, куди захочете. І все.

Фока промовляв наказним тоном, директор Мандль дивився на нього, вивчаючи. Зрештою директор Зариґа виступив зі своєю пропозицією:

— Вам перш за все потрібні фахівці, рубачі також, бо їх у вас і так небагато. Та найважливіше спеціалісти, доглядачі риз і гатей. І калькулянти, калькулянти! У мене є таких цілий набір, випробувані, зіграні, як капела, я їх привезу з Буковини. Вони зважають на кожне моє слово.

Фока рішуче відмовився:

— Я сам собі виберу. Якщо ви відмовляєтесь, то нічого не вдієш, я вас не змушую.

Зариґа глянув зверхньо:

— Не лише рубачів, але й спеціалістів не хочете? То як же вам допомогти?

— Їдьте на бутин, допоможете