На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

Поміж директорами проскакували якісь тіні. Гусарек, охолоджуючи Зариґу, знеохочено буркнув:

— Пане-колего, нам зовсім не йдеться про те, щоб збільшити витрати чи власну бюрократію, а тільки про якість і деревини і про її доставку. Ми гадали, що священик нам у чомусь допоможе.

— Поможу, поможу, — похапцем кинув священик, — але не у справі деревини чи води, і не грошей, а тільки те, що стосується людей, людини.

— Пан староста із Косова також обіцяв помогти, — вставив Зариґа.

Директор Гусарек чемно іронізував:

— Ах, пан староста, хто б смів його турбувати.

Директор Зариґа підвівся, підійшов до вікна. Вже темніло, але було видно чорні ліси на Синицях. Він промовив з притиском:

— Адже навколо ліси і ліси. Оскільки ми вже тут, то знайти дерево не важко. Це чиє?

— Молодого пана дідича, ось це все навколо, — відповів священик.

— Продає?

— Ні, відколи старий пан віддав йому маєток, взагалі.

— А чому?

Священик стенув плечами:

— Це не моя справа.

Священик дивився на Фоку:

— Як же ви це хочете зробити? Чому власне не хочете тих рубачів, ані фахівців? Пригадуєте, які клопоти мав старий пан, поки не привіз італійців? Адже спеціалісти…

Коли священик промовляв, директор Гусарек і раз і вдруге попереджувально кахикнув, а оскільки священик не зауважив, то коротко перервав його:

— Ах, ці буковинські спеціалісти, теж мені допомога…

Директори слухали зацікавлено, споглядаючи то на священика, то на Фоку. Фока відповів:

— Я маю бистрецьких рубачів, цього вистачить.

— Андрійка Плитку? — запитав священик. — Це добре.

— Ні, Андрійко господарює, він вже не хоче рубати, але є Кузімбір, той Білоголовий.

— Знаю, я знаю їх усіх, — казав священик, — я їх хрестив, їхніх батьків також, дідів пам’ятаю, та ви й сам знаєте, Фоко, я їх знаю краще, ніж ви. А якщо їм перехочеться?

Фока буркнув:

— Я беру все це на себе.

— Не говоріть нерозважливо, — застерігав священик, а директори нашорошили вуха. — Корови отеляться, кобили ожеребляться, храмові свята, забави, не дай Боже бійки, а можливо і процеси, а потім, коли дійде до сплаву — ого, я це знаю.

Фока мовчав, священик раптово встав, розставив руки:

— Але оскільки ви все берете на себе, то — отже, мої панове — ось людина!

Фока не ворухнувся, директор Зариґа зверхньо процідив:

— Добродій священик такий порядний, занадто покладається на людей. Люди завжди знайдуться.

— Аби лиш дерево знайшлося, — сухо процідив директор Мандль.

Священик засміявся:

— Дерева самі себе не зрубають і не звезуть.

— Дерево теж знайдеться, — недбало продовжував Зариґа, — але от ризи, гаті? Не будьмо дітьми, хто ж це зробить?

Священик знову звернувся до Фоки:

— Ну, і справді, хто? У вас же італійців немає.

Фока відповів:

— Петрусь Савіцький, панотець його добре знає.

Священик збадьорився:

— Майстер з майстрів, справедливий зі справедливих, що не зробить — те золото. Ці двоє людей? На них можете збудувати все.

Директор Мандль зняв окуляри, його випуклі очі загорілись цікавістю. Він промовив вже не так скупо:

— Може, панотець має рацію, я теж знаю такі випадки, тільки два, коли людина чогось вартує, багато вартує.

Зариґа поблажливо дивився на священика:

— Панотець все про людину, а нас цікавить дерево.

Священик віджартовувався:

— Але ж дерева, то не мої парафіяни, а Бистрець належить до моєї парафії.

У свою чергу священик, ніби щоб зрівноважити те, що він сумнівався і критикував, розхвалював дерево з Рабинця, повторюючи під слово честі те, що він чув. Потім розповідав про старого Савіцького, про повстання, про скитання, про ту людину, наче про героя повісті. Директори слухали одним вухом, а барон зітхнув і потім застогнав голосним позіханням. Священик, відчуваючи, що його ледь слухають, розійшовся:

— Що ж ви, панове, собі думаєте, що це я на вітер слова кидаю? Руки мої негодящі, це так, але на них тяжіє багато-чого: народження, гріх, смерть і суд божий. Я хрестив, сповідав давав останнє помазання, а також хоронив їхніх дідів і батьків. А ці молоді, ще поки уклали в церкві побратимство, також сповідалися у мене.

Священик заспокоївся, коротко пояснив, у чому полягає практика побратимства, яка сягає дуже древніх часів, імовірно середньовіччя. Барон припинив позіхати і знову приглядався до Фоки. Директор Гусарек гладив білі, доглянуті руки, руку об руку, після чого поправив шпильку на краватці і промовив розсудливо та делікатно, але авторитетно:

— Я маю найбільше довіри до священика. До ґазди теж, якщо це все так, як панотець нам розповідає. Із наших постачальників, мабуть, жоден не сповідається перед початком робіт і перед доставками. Саме тому священики могли б зробити капіталові і підприємствам велику неоціненну послугу. Могли б. Якби розуміли нашу практику, турботи, зусилля, самопосвяту, якби хотіли, якби всі були такими. Більшу, ніж поліція, більшу, ніж староство, навіть, аніж суд, значно більш, ніж багато з наших агентів чи перекладачів.

Директор Зариґа скачками пильних поглядів пробіг по всіх обличчях.

— Отже, що, — сухо засміявся директор Мандль. — Пошлемо всіх чиновників трасту на сповідь? Як часто?

Директор Гусарек продовжував незворушно і делікатно:

— Ні, пане-колего, щодо чиновників у нас є свої санкції. Все вирішує ефективність, час — це гроші. За кожну оплачену хвилину ми вимагаємо, витягаємо, напомповуємо. Це наші сіті. То для них мораль і сумління — це справа приватна, Moral ist Privatsache, тут ми спокійні, бо вони мусять бути моральними для власної, цілком зрозумілої вигоди. Особисто я також. Але з постачальниками і то випадковими все це закінчується, бо вони не у нас в кулаку, ані в наших сітях. У наших працівників — як коли, але все ж нераз сумління є вирішальним. Зрозуміло, для чого існує церква, потрібна, потрібна…

Директор Зариґа хитро посміхнувся:

— Пане директоре, це дуже оригінально, але йдеться про фірму…і…

Директор Гусарек несподівано твердо перебив:

— Перш за все про фірму! Той чи інший може собі скрутити в’язи з гонорами, але основою є те, що ми отримаємо наше дерево.

Священик уважно слухав, розкашлявся, наче подавився. Кисло промовив:

— Що ж, мені здається, що мій єпископ, а тим більше апостольська Столиця, не похвалять мене за ці начебто послуги для капіталу. Але якщо внаслідок моїх слів панове справедливо оцінять наших людей і хоч раз покладуться на людину — то вже і це добре.

Священик розійшовся голосним сміхом. Фока ж півголосом підозріло пересвідчувався:

— Що це означає «Moral ist Privat»?

Священик махнув на Фоку рукою, як вчитель на учня:

— Забагато хочете знати, швидко постарієтесь. Потім, пізніше…

Директор Гусарек щось раптово почав вираховувати у нотатнику. Стало тихо. Директор закінчив і пробуркотів до Мандля:

— A jolly good job,