На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

зрізані коло вершка, булькотіло і вирувало невпинною купіллю, розбурхуване різкими поштовхами знизу. В якісь миті через певний проміжок часу постріли бризків вистрілювали до стелі і обхлюпували мандрівників, які стояли на гострому краєчку. Вода пихтіла і дихала, а сповнюючи величезний таз, чи радше велетенську дійницю, немов наповнену молочною піною, постійно переливалася через краї її берегів. Окрім водоспаду, який вони саме обійшли, з обох сторін вибоїни на право і на ліво крізь щерби у скелі проливалися ще два водоспади. Це билося серце Палениці. Знайшовши більш зручну для стояння скельну площину, Петрицьо Сьопенюк чи то від захвату, чи для подолання страху, фошкав, фиркав і белькотів вухами «фуш-фуш-фуш», а також забавно підскакував, постійно наслідуючи вибухи води. Ніхто не сміявся.

Тут теж відзначалися храмові свята і весілля форелі. Риба клубилася, звивалася, вискакувала з низу, втікала вниз водоспаду, шаліла у купелі. Савіцький показував побратимам, окрім наших рожево цяткованих форелей, ще й інші, з пущ угорського басейну, чорняві, з чорними зірками на сріблі. Може з річки Васер? Йому про таких розповідали тамтешні браконьєри. Гул був настільки звитяжним, що форелі не втікали, поки не торкалися тіл плаваючих людей. Савіцький, знайомий із ловлею форелі, дуже дивувався, а ще більше тішився. Кричав Фоці на вухо:

— Людина в воді — це ведмідь поміж горщиками, риба відчуває найменший рух, а тут? Ого…

Він захотів наповнити рибою спорожнені бесаги. Тримаючи далеко перед собою лучину, осліплюючи рибу, він хапав форель руками і вкидав її у бесаги. Фока здалека промовисто дивився на Петруся. Савіцький зрозумів. Випустив спійману форель до купелі. Після чого, пірнаючи, спробував визначити глибину льодяної води. Різкий поштовх води знизу знову викинув його на поверхню.

— Без дна! — видихнув з окриком Савіцький, вказуючи на краї вибоїни.

Тут було око підскельного моря. Одне з його очей. Звідси випливали джерела на північ до Черемоша, на захід до Васера, на схід до Перкалабу і, можливо, до Серету.

А на південь?

Щоб це перевірити, вони перепливли ще, пробиваючись з зусиллями через бурхливу вибоїну, до південної стіни. Притулені тісно один до одного, занурені у воду, постійно виштовхувані течією на поверхню, тримаючись міцно за гострі краї вибоїни, вони вихилили голови за стіну скельної дійниці. Тільки тонюсінький струмочок скапував там вертикально в провалля. Савіцький освітив його, і провалля раптом сліпуче заблистіло, немов у велике свято середина церкви, освітлена свічками, золотими іконами, пістрявими прикрасами. Дна вони не побачили, тільки вертикальні стіни, слизькі і обсипані якимись рожевими квітами, що відсвічували яскравіше, ніж виблискують на сонці в самий весняний полудень густі і низькі кущі полонинських рододендронів у цвітінні. Ще нижче грубі, освітлені стовпи звисали вниз гострими клинами. І знову квіти, квіти молочні, червоні, чорні, зелені, але всі прозорі, немов зі скла або з льоду. Їх оплітали ажурні сіті, крихкі й тінисті, неначе льодяні павутини, схожі на краплі осінньої роси на кедрах чи смереках, що їх вітер на світанку видовжує, викручує, виморожує, аж поки застигнуть дзвінкі сіті і квіти інію.

— Пупок, — прошепотів Фока.

— Підскельні церкви, — зітхнув Савіцький і додав: — Якби ж священик Бурачинський міг їх посвятити.

— Ах, брате, людина навіть про страх забуває, — зізнався Сьопенюк.

Вони ще думали: а може звідти, через провалля є доступ — та хто ж знає, куди? Про те, щоб зійти униз, вони не могли й мріяти, їх тільки засліплювали відблиски. І все. Відблиску дна вони не побачили, струмочок хлюпотів так тихо, тихесенько, що вони навіть не чули дна. Переконалися тільки в одному, що водяна запора на Попадинці буде невичерпною багачкою. У випадку довготривалої посухи достатньо буде надрубати якийсь скельний поріг у котрійсь із печер, щоб забезпечити сильний притік води. Вони дивилися один на другого, сміялися, розуміли один одного. Багатство лісу, багатство води і сміливість. Для чого ж їм гроші?

Вони задубіли від холоду. Мовчки прощалися з пречистим і живим морським оком і з родиною водоспадів. Фока кричав:

— Назвемо це місце «Родиною Савіцьких».

— А той струмочок, це мій, це буде Сьопенюк, — просив Петрицьо.

Вони сковзали вниз блискавично, пливли швидко, запакували внизу в бесаги інструменти, ще до ночі вони були на полонині, на краю лісу. Вони ночували там, на схилі Мокринового, в затишному закутку. Ніч була ясна, без хмар. Зі скель Перкалабу блистіло цілу ніч. Мандрівники показували один одному із куреня безмовні світлові знаки, то довгі, то коротесенькі, то із довшими перервами, то одні за одними. Переважно червоні і рожеві, рідше зелені. Ті були зигзагоподібними, блискавками перескакували через усе гніздо Перкалабу. Деякі знаки повторювалися точно по кілька разів, а іноді появлялися якісь нові.

Вони достатньо поживилися і зігрілися, прикрили ватру плахтами кори, спостерігали за знаками, говорили рідко, пошепки.

— Імператор стерв’ятнико-людей, — шепотів Савіцький.

— Що вони там роблять? І для чого? Що все це означає? — підвищив голос Сьопенюк.

Фока дивився на знаки, щось рахував на пальцях, шепотів:

— Остерігають. Хто ж знає…

— Хто це може знати? — підхопив ще раз Сьопенюк.

Фока відповідав неохоче.

— Немає кого запитати і невідомо, чи варто починати, порушувати…

— Чи вони можуть шкодити? — запитав Савіцький.

Фока тихо засміявся:

— У них поліції немає і вони нас не бояться. Їх цікавить ліс і ми також. — І додав: — Не розповідайте про все це нікому, бо для чого?

Частина друга. Рубачі

І. Рубачі

1

Отже, вони розпочали без зволікань. Передусім утрьох збудували широку лісову колибу коло гирла Рабинця. Привезли кіньми спорядження, старе залізяччя, скільки цього було в Ясенові у Шумеїв і у Савіцьких. За останні гульдени з батьківської комори Фока купив дві новенькі сокири-дорнєнки, дві сапіни (новий і легкий різновид кирки) і одну-однісіньку новомодну пилу. І все. Прибудували невелику кузню, але облаштування її відклали до зими, коли на санях можна звезти плаєм важке залізо. Для початку вони запросили дев’ять найбільш знаних молодих рубачів, три по три, не більше й не менше. Самих бистрецьких. Таких, що їм не в новину драконячий ліс над проваллями і на дні проваллів, літом чи зимою, в тумані чи підчас бурі. Їх привів не хтось інший, як Андрійко Плитка, Лісова Смерть.

А Шумеєві ліси навколо Рабинця і на Попадинці, дарма що на хвилястих схилах, якщо й не були повнішими, то напевне й не були гіршими від панської пущі на Руському. Навіть здоровіші, найздоровіші, бо їхні схили були направлені не на південь, а на північ і на схід. Дерева твердих порід, закорінені між