На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Ліс, упорядкований власним віком, отже, без гущавин, закритий від західних вітрів, отже, без вітроломів. Можна було подумати, що це парк, покинутий і забутий багато століть тому. Виняньчив, наповнив і обснував мохом кожен яр і яму, огорнув кожне урвище. Навіть скелі і провалля, успадковані від безлісого первовіку, залісив дощенту. Завжди однаково урочистий, і завжди сонний, не закривав нікому доступу і не запрошував теж нікого. Коли промені сонця чи місяця вдиралися з зусиллями до нього, то проковзували, вигиналися на панцирах живиці, застиглої у дзеркала. У кривих багатооких дзеркалах вони розчинялися у примари і у дива. Він не запрошував навіть лісових звірів. Упродовж цілоденної мандрівки часом можна було зовсім не зустріти і сліду звірів. Мох поглинав кроки, іноді прихована ямка могла поглинути необережного мандрівника. Безконечно пливли лісові хвилі за хвилями. Вершечок за вершечком, пагорб за пагорбом до вершини, легке просвітлення манило ілюзією, що ліс закінчується. Потім знову хвилюючи схилами вниз, погружався у темряву. Колона за колоною, башта за баштою, велетень за велетнем. Троє людей, п’ятеро людей, семеро людей треба б, щоб охопити руками одне дерево. Окрик губився відразу, а потім десь далеко постогнував з залишків сил у довгих муках, наче утопленик лісових глибин, котрий не може утонути. Погляд втомлювався, навіть здивування притуплялося, тільки страх напружував груди, поглиблювався. З усіх сторін чигав сон, сон спокушав похмуро. На Рабинці неважко зрозуміти, чому майстри великих кафедр, захоплені колись побожними зусиллями подібної високостовбурної величі, яка хоч і жива та знерухоміла, покірно вибрали з неї тільки три, може чотири ряди, у яких один за другим йдуть шеренгами десять пучків — у кожному по дванадцять стрімких колон — для підтримування склепіння святині, для того, щоб з людською лаконічністю охопити молитву лісу.
Як же мусила б людина злісіти, як замовкнути, як відчужитися, щоби там на Рабинці брати участь у молитві лісу. Ліс тихо зверхній, один на один з Богом, без турботи про світ, без знання про світ. З нього нічого немає для світу, навіть смілива гірська казка його оминула. Проти такої потуги людська неміч має тільки один вибір: втеча або знищення. Ліс перед сокирою беззахисний.
Задумайся ж, людино, над потугою лісу разом з «божою корівкою», що невинно бринить на краю лісу. І над його кінцем разом з поколіннями короїдів, які пиляють носами, що зухвало перетворилися у гаки, і підточують дерево, як пекельна хвороба, мережею проходів, аж підірвуть його і загинуть дощенту разом із лісом.
Зрозуміло, що таку беззахисність оберігала тільки віддаленість, недоступність, відсутність попиту на деревину, недостатня хижість людини. Ніхто досі не спокусився на лісосіку на Рабинці, а найкращі відразу бачили, на які труднощі вони прирікають себе.
І прийшли такі, було їх дев’ятеро. Рубачі, що несли смерть лісам, викрикували мирні привітання:
— Миром! Миром!
— Будьте у нас здорові! — вітав Фока, радіючи їхній присутності.
Сьопенюк поспішно розмістив гостей у колибі, їхні бесаги, їхнє знаряддя. Потім пригощав біля ватри, ставлячи перед кожним барильце гуслянки, викладаючи великим паланичом із казанів купчасту паруючу мамалигу на яворові дощечки. Запрошував до відчинених бербениць із бринзою. Гості уплітали то дерев’яними ложками, то руками, щомиті голосно сьорбаючи гуслянку, як то рубачі. Вони пройшли далекий шлях, підживлювалися й про запас, бо завтра їм вже потрібно було йти аж до полудня.
Хоч ніби вже й наступили нові часи, але й давнина, мабуть, не багато бачила сильніших мужів. Крім Андрійка Плитки і дещо молодшого від нього Кузьми Білоголового — званого Кузімбір, а також Вітролом, — жоден з прибульців ще не перетнув і тридцятки, а не один щойно ледь перескочив через двадцятку. А вже один з другим так розрослися, що аж наче мала на них луснути конопляна сорочка, і тільки високий шкіряний пояс стягував пружні тіла. Їхні роди з давніх-давен вправлялися у різних битвах і чварах. В основному у змаганнях з лісом, з різними дикими звірями, із заметами, з хмарами, рідше — з людьми. Фока і Савіцький сіли з обох боків коло ватри, а гості півколом до колиби. Петрицьо кружляв між ватрою і гостями, то доглядаючи за вогнем, то пригощаючи. Відразу поруч з Фокою сів задуманий, мовчазний, як завжди, Андрійко Плитка, за ним найсильніші і найголосніші: Кузімбір, тобто Вітролом, перший з того роду поселенець на Бистреці. Поруч Петро Чорниш, син Миколи, світловолосий, білошкірий, по братові діда названий — Мандат. Далі — найпотужніший з усіх Костьо Матарга, син Федора, що недавно закінчив жовнірську службу і ще був підстрижений по-жовнірськи, із колючим задертим вусом. Коло Савіцького справа на ліво сіли, немов підібралися, самі мовчуни. Найвищий з них, надмірно високий і гнучкий, із незворушно злостивою усмішкою, мисливець Іванисько Цвирюк, через тихі рухи названий Лиликом (тобто — кажаном). Його незмінний супутник Кузьма Ґотич, син Данила, то погаслий, то поривчастий у рухах, званий Віхринка, але також двозначно — Нявчук, невідомо, син чи коханець нявки. Хоч він взагалі не озивався, та його повні, глибокі і чорні очі вдаряли відразу. У випуклих білках, немов циганські, але бридкі, бо дикі, вони часом безумно розширялися, раптом вибалушувалися у хтивому спогляданні чи тупому переляку. Можна б, щонайменше сказати — хворобливо. Потім лице кам’яніло у вичерпаній мертвоті, а радше вперто прибраній. Немовби приховуючи цю підозрілу гру обличчя, Кузьма Ґотич переважно сідав у тіні. Поруч з ним, трохи відсунутий до заду, сидів ґаздівський правнук з роду бистрецьких багачів, Бомба, тобто Бомб’юк, прозваний Блекотюком. Червоний, щокастий, із передчасно зів’ялими, заклопотаними очима, попри те, що був молодим і сильним, як інші. Він палив мосяжну, закручену люльку, спльовував і підтакував головою з волячим спокоєм. Єдиний з усіх непривабно кволий, кістлявий та тонкокостий халупник Лесьо Ґотич з роду Караванів, батько якого Микета служив у пана сторожем гаті і млинарем на Бистреці, часто мружив сонно, як лісовий кіт, очі, що їх подразнювало полум’я ватри. Він також мовчав. Посередині навпроти ватри сидів не стільки високий, що коренастий і плечистий, Павло Ґєлета, званий Половиком, тобто яструбом. Його
