На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
— Щонайменше п’ять тисяч колод, — видихнув Фока, розглядаючи уважно то Андрійка, то Кузімбіра.
Кузімбір зморщився:
— До коли?
— Щоб весною сплавити, — відповів Фока.
Андрійко не відповідав нічого, а Кузімбір, киваючи головою, видобув з глибини грудей:
— Го, го, а чи ми впораємось? — подивився він на інших.
Імовірний потомок Довбуша Павло Ґєлета, званий Половиком, що сидів навпроти ватри, з нерухомими, зухвалими очима, затятими устами, легковажно змахнув рукою. Цідив повільно:
— Ах, і вдвічі більше, аби лиш не бабратись, мати допомогу для дрібниць, ну, хлопців до корування, до ризи; готові гаті, а понад все добру організацію.
— Понад все добру, нову сарсаму, — поправив Вітролом.
— Організація в голові і в руках, а інструменти, коли до свят самі дотягнемо, — нагадав Фока.
Наймолодший і єдиний з усіх животатий, а не тільки мускулистий, Петро Чорниш, прозваний Мандатом, білолиций, льняноволосий, зірвався. Погладжуючи густі кучері, старанно змащені маслом, він чарівно заіскрив очима, і зареготав, трясучи животом.
— Ми вже спробували і не таких лісів. І то без пил!
Андрійко Плитка обережно буркнув:
— Кажуть, що тутешній ліс твердіший, ніж на Руському.
— Що мені там Руський! — бундючився Мандат, — ще дідо Юра жив, а полонина Радул, як ідеться Чорногорою до Полян в Угорщину, була нашою, і мене туди брали. Там кожне дерево у власних засіках і западинах, каміння, вивернуте коріння, вітроломи — неприступне. А тут гладесенько, ліс не заломистий.
— Але дерево тут тверде, — тихо впирався Андрійко.
— Не вірю, — відрубав Мандат, — там дерево просто з каменю виростає, само, як камінь, не відрізниш. Ми всі разом, скільки нас тут є, не дали б ради. Бо там неабихто боровся з лісом. Дідовий брат, старий Мандат…! і ми всі тихенько, як миші, під його керівництвом. І що ж? Ліс стоїть, як і стояв…Такий ліс!
— А нащо ж йому було дерева? — запитав Петрицьо.
— Він будував колиби, зимарки, стайні, ґражди. А разом з тим і полонини виривав невпинно, розширював. Жив лісовим життям, у долину він ніколи не сходив…
— А молодого дерева там не було, або гіляк?
— Такий ліс не допускає жодного молодняка, хіба-що якихось карликів задля хвої на підстилку. А гілки високо, що й не дістати.
Петрицьо Сьопенюк був родичом Чорнишів, знав їхню історію. Засміявся.
— Старий Мандат був, мабуть, товстішим від тебе, бо не могли його знести вниз, коли помер.
Мандат зареготав:
— Та де мені до нього. От, на згадку мене прозвали Мандатом.
— А діда від кого прозвали?
— Був у Кутах якийсь пузатий мандатор, з людей шкуру дер, був пострахом на людей. От від нього і Мандат.
— То дід теж мав живота? — питав Петрицьо.
— Ще й який живіт, справжнє сідло, можна було сідати. Але, не дай Боже, не було такого, хто б відважився. З ним не було жартів. Дід Мандат коня підіймав, бика за хвіст зупиняв, а коли гукнув з Радулу, то голос так йшов за вітром лісами, що й в Полянах було чути і долітало на лєдський бік. Ну, а коли помер, то п’ятеро людей не могли його знести вниз. Було там четверо братів: Семен, Никола, Дмитро і Юра. І наймит. І всі були неабиякі.
— Чому ж вони його на коня не висадили?
— Як же ж нести верхи по бездоріжжі такий шмат дороги? Розірвало б тіло. Похоронили його на горі, на Радулі.
Петрицьо допитувався з невинною посмішкою:
— Я там ніколи не був, а це страшно далеко, але там, мабуть, веселе життя?
Мандат надув губи.
— Веселе? Як для кого.
Павло Ґєлета, що сидів напроти ватри, процідив крізь зуби:
— Найбільше для вірмен.
— Це давні часи, — відбивався Мандат.
— Не такі вже й давні, — промовив з глибини грудей Кузімбір, — для вас молодих давні, але я добре пам’ятаю те, що розповідали.
— Так, так, — поспішив Ґєлета, — не один з вірменів, із тих, що йшли в Угорщину із сап’яном, а поверталися з дукатами, пропав там навіки. Старий Мандат мав око на кожного, вірменські кості добре заховані і дукати негірше. Весело! — цідив Ґєлета із задоволенням.
— Мій Павле, — поморщився Мандат, — всі говорять, що ваш рід походить від Довбуша і від його коханки Ґєлетихи. І навіть священики це саме говорять. Зрештою, для чого далеко шукати, ваш двоюрідний брат Фудор не одну голову розбив, через усі кримінали пройшов, а ще й не одне приховав. Але що ви у цьому винні? Те саме, що й я за дядьків свого батька, тих з Радулу, — промовляв примирливо Мандат.
— Я цього не вигадав, — продовжував Половик, — всі говорять, що ви подібний на діда з Радулу, як бучок на бучисько.
— Говорять те, що говорять, але всі бачать і я, що ви подібний до двоюрідного братика Фудора, як два листочки з одного бука. Довбушеве насіння, — відрізав Мандат.
— Балачки, — цідив зневажливо Ґєлета, — одна справа Довбуш — блистить на весь світ. А інша справа Фудор — палений злодій, недоумок. І чорт. Яке там насіння, це — підміна, і діти його теж.
— Як це «підміна», — начебто цікавився Петрицьо.
Ґєлета жваво пояснював, ніби й не зауважив пастки дотепника:
— Тоді ще не було сліпанок, світла не запалювали, коли народжувалась дитина. Чортиця вмить поміняла своє чортеня, от і маєте Фудора. А його дитина — це вже його насіння. Зразу видно, що — не людина. Цілими днями в ліжку, а як вийдуть із хати, то по стінах дереться. Ніби й німе, а завше скаже Фудорові, чи йти йому на полювання чи ні.
— Ой, таке можливе! — видобув з глибини грудей Кузімбір, — коли Фудор розлютиться і збирається комусь голову розбити, то вона так сміється, аж у лісах відгукується. Це видно.
— От бачите, — авторитетно підтвердив Ґєлета.
Кузімбір додав заради справедливості:
— Так, але той Мандат із Радула — це одна справа, без образи і нехай з Богом спочиває, а інше справа наш Мандат-Петрисько, сама делікатність!
— Я зовсім не захищаю тих з Радулу, — пояснював Мандат, — але з лісом вони вміли давати собі раду. Ми їм не рівня.
Ґєлета вперто цідив:
— А я кажу, що нам з Андрійком ніхто не рівня.
Андрійко раптово видихнув ротом, наче випускав дим.
— Так чи інакше, — задумано промовляв Вітролом, — а я ні за що на світі не пішов би туди, на Радул, тьху!
— Боїтеся старого Мандата? — сміявся Петрицьо.
— Не боюся, але це прокляте місце, там кричить кожне дерево.
Андрійко пожвавився:
— Ой, добре ти кажеш, кричить.
— А чому це? — запитував Петрицьо.
— Там, де така неправедність, — тягнув Вітролом з глибини
