Лютеція - Юрій Павлович Винничук

Никифора з моїм братом у других Ярославом. На параді всі дуже тішилися і віталися «спразнічком», але ще заки почався парад, то треба було зо дві години збиратися в колони на визначеному місці. І хтось завше перевіряв, хто прийшов, а хто не прийшов, бо це велике свято, коли Ленін вигнав царя, і треба було всім радіти, і ми раділи, і кричали «Ура!», а я стрибав і плескав у долоні. Леніна теж несли на патику, але його так будь-кому не давали, тільки комусь дуже заслуженому, мені теж би не дали, але зате дозволили, поки ще не почався парад, потриматися за його портрет. І тут сталася прикра пригода, я помітив на щоці в Леніна щось темне, певно, десь тим портретом тернули, я вирішив його почистити і спочатку плюнув на те місце, а тоді став витирати, і тут цьотки з копицями на голові страшно перелякалися, видерли в мене того портрета й стали тата сварити, що він не дивиться за дитиною, тоді тато завів мене до мами, а дорогою зі сміху душився, а потім і мама пирскала сміхом, але нікому не розповідала про мій вибрик. Поки та колона збиралася, то люди між собою частувалися, тихенько перехиляли плящину, щось жували, усі тішилися, що нарешті пролетарі стали вільними, і нема війни. А мені було сумно, що нема війни, і я не зможу піти захищати пролетарів і наше щасливе дитинство, і вмерти за інших. Чи в садочку, чи в школі всі діти вигадували про своїх батьків історії, як вони воювали, і то обов’язково — сидячи в танку, а мені не треба було вигадувати, бо мій тато воював насправді, мав коня і шаблю і літав на тому коні, як вихор, отак шаблею махне, а кінь копитом лягне, то ворог і поляже, а йому нічого не було, бо в нього була така сорочка, що її нічого не брало, і я пересвідчився, що в тата на тілі нема жодного шраму, хоча я б дуже хотів, аби в нього такий шрам був, і я б водив по ньому пальчиком, але не було, бо та сорочка захищала. Так мені тато розповів. І що ту сорочку йому бабця вишила, а в вишиття зашила закляття, щоб його шаблі не брали й кулі минали. Але я знав, що дітям такі речі краще не розповідати, бо вони всі дурні, ніколи не повірять. Якщо буду казати, що тато воював у танку — повірять, а на коні з шаблею — не повірять, то я волів мовчати. Я, правда, ще й до дядька Ізя вчепився, чи в нього є шрами, і в нього таки були — сліди від ударів по спині, коли він був у німецькому концтаборі. А від куль теж не було.

Черга посувалася дуже поволі, і хтозна, коли б нас пустили в тюрму, якби відкілясь не випірнув дядько Ізьо, про якого я розповім іншим разом, і щось шепнув бабусі. Вона потягнула мене за собою. Нас пустили поза чергою. Завели до кімнати, де були стіл і дві лави, і сказали чекати. Бабуся розклала на столі наші гостинці. Я тримав у руках малюнка. А тоді привели тата. Він схуд і змарнів, я кинувся до нього й обняв за ноги, а тато гладив мене по голові, щось говорив пестливе, і голос його був жалібний. Вартовий відвернувся до заґратованого вікна й закурив. Тато пахнув не так, як удома. Тато мій завше пахнув ліками, і руки його пахли ліками. А зараз вчувався запах цвілі, старих шмат, запах мокрого каміння. Хтось може сказати, що каміння не пахне, але я знаю, як воно пахне. На Кременеччині кам’яні брили були білими, і я з них виколупував маленькі мушельки, ті брили пахли морем, хоч я його ще й не бачив, але вже знав на дух. А каміння в Станіславові пахло землею.

Тато пригорнув мене й розцілував, і я був мокрий від його й моїх сліз. Долоні його були шершаві, не такі, як удома, бо вдома вони були гладенькі й пухкі, і я любив, коли спав біля нього, триматися за його долоню або класти на неї свою щоку. Потім вартовий переглянув усе, що бабця принесла, а вона йому щось тицьнула в руку, і він знову відійшов до вікна. Тато їв спочатку шницлі з огірками й хлібом так, як він то робив удома, коли з його вуст видобувалося «мпа-мпа-мпа», бо він не цьмакав, а мпакав. А ми з бабусею дивилися на нього й оповідали хатні новини. Я показував малюнок, і тато хвалив. Потім він з’їв трохи пляцка й запропонував мені, але я, зціпивши зуби, навідріз відмовився. Решту їжі він поскладав назад у пуделко, щоб забрати з собою. Там у них, у тюрмі, так заведено, що всі діляться, чим Бог послав.

«То не Бозя послала, а ми з бабусею», — сказав я. «Цить, — сказала бабуся, — то так лише кажуть, що Бозя, бо усе від Бозі». — «І тюрма від Бозі?» — запитав я. Бабуся поклала пальця мені на вуста, і я замовк. Тато дав мені кольорову туфельку, таку, як Попелюшка носила. Він сказав, що її виліпили з хліба і розфарбували. І то йому подарували, а він мені. Я бавився туфелькою, а бабуся з татом про щось шептатися.

А потім вартовий сказав, що нам пора прощатися, і я знову обняв татові ноги й не хотів їх відпускати, тільки хлипав: «Татусю, татусю...», а він гладив мене по голові, і коли я підняв голову, то татова сльозинка впала мені на обличчя. Бабуся взяла мене за руку й потягнула за собою, а я другою рукою тримав тата за штанку й ревів. І на подвір’ї тюрми я не перестав ревіти, і за брамою, і вся черга дивилася на мене, як я реву.

Розділ сьомий

1950-ті. Станіславів

1

Ізьо — добрий ангел мого тата, хоча в нього білих крил нема. Важко сказати, коли він з’явився в нашій хаті, бо відколи я можу себе пригадати, він уже там був — високий, худий, з довгим худим обличчям і орлиним носом, але не таким, як у мого тата, м’ясистим,