Лютеція - Юрій Павлович Винничук
Вечорами ми п’ємо чай, і хоча вечоріє, бабуся не запалює світло, бо ще Бозя світить, і крім того треба економити електрику. Я люблю такі вечори, бо тоді, як темніє, бабуся погано бачить і вже не вишиває, не плете, а лише оповідає мені казки. Казки в неї всі довгі-предовгі, часом вона й не встигає оповісти казку, заки я ляжу спати, але наступного дня я від неї не відступлюся, доки вона не дорозкаже. От тільки вона чомусь погано пригадує, про що вчора розповідала, тоді я починаю підказувати, але бабуся й далі плутається. Та коли я одного разу пожалівся мамі на бабусю, що вона, розповідаючи продовження казки, не може звести кінці з кінцями, мама пояснила, що бабуся ті казки сама й вигадує, а потім не може пригадати, що вона там накрутила.
Узимку, коли за вікном хурделить, а в грубці потріскують поліна, пахне живицею, а вітер залітає в димар, грубка починає стогнати й вищати так, мовби туди прокралися страхіття, мені навіть здається, що я впізнаю окремі слова, вони на щось жаліються одне одному, нарікають і сваряться. Їм там тісно і незручно. Я припадаю до вікна й дивлюся на вулицю — олив’яне небо густо порисоване слідами саней Снігової королеви. Самої її не видно, але я думаю, що вона ще повинна з’явитися, бо любить ганяти туди й сюди, немилосердно періщачи батогом своїх снігових коней. Я в неї закоханий, але нікому про це не розповідаю. Вона така вродлива — що в книжці, що в мультфільмі, який я дивився кілька разів. Мені не вдається побачити її в сніговій завії, бо я завжди запізнююся, бачу тільки її сліди й відчуваю її присутність десь над дахами. Бо то саме від неї ховаються ті страхіття в грубки, і коли звідти не лунає більше завивання і стогін, я знаю, що Снігова королева помчала далі, а страхіття почулися безпечними й зникли.
Коли ми з бабусею приїжджаємо в село біля Кременця до її сестри Олени, збігаються всі сусідські дітваки, аби послухати бабусиних казок, а я сиджу в їхньому гурті дуже гордий, що маю таку бабусю, але нікому не признаюся, що ті казки вона сама вигадує. А ще до бабусі ходять дівчата, щоб вона їм вуха проколювала, бо бабуся це робить так, що їм не болить, опісля в дірочку засиляє чорну нитку, щоб носити її, доки не загоїться, а щойно тоді можна почіпляти кульчики. А ще бабуся варить зілля й лікує. Шкода лише, що вона себе не може полікувати. Якось я бачив, як над бабусею викочували яйце. Просто на очах воно почорніло, а знахарка винесла його на город і закопала в землю, примовляючи, щоб усі бабусині болячки теж пішли в землю.
Бабусю також чекали місцеві хлопчаки, бо це була нагода заробити. Бабуся збирала подовгастих зеленавих жучків, які аж світилися, а жили вони лише на ясенах. Хлопчаки лазили по деревах, збирали й отримували за кожного жучка копійку. Бабуся засипала жучків у пляшку, заливала олією і ставила на підвіконні на сонце, жучки спочатку перебирали лапками, спливаючи на саму поверхню, вилазили одні на одних, але поволі в’язнули в густій олії, видобуваючи зі своїх тілець жовту пасоку, яка перемішувалася з олією, аж врешті застигали на самій поверхні. Цим настоєм лікувала бабуся суглоби й коліна, накладаючи зверху пов’язку з олією і жучками, а при інших хворобах уже поїла тим настоєм, пацієнт кривився, золотаві краплі стікали з вуст. Іншу пляшку з жучками бабуся заливала самогоном, там жучки з часом лускали, мов насінини, розсипалися, бабуся долонею їх розтирала по хворому тілу, доки не залишалося саме чорне порохно, але й воно небавом зникало, а при цьому бабуся щось шепотіла, щось таємниче, що мене лякало, цей шепіт змушував мене завмирати й тривожно дослухатися, мовби це стосувалося мене, але я не розумів ні слова.
Коли я ціле літо живу в селі, то волію бавитися сам, я маю дерев’яну шаблю і воюю з татарами — будяками й кропивою, шукаю скарби, у мене є кінь — повалений великий горіх, я сиджу верхи, тримаючись обома руками за розгілля, й мчу на ворога. У клуні на піддашші за сволоком я знаходжу щось важке, загорнуте в шматину, а розгорнувши, бачу револьвер. Там куль нема, я повертаю його до свого обличчя цівкою і уважно вдивляюся в отвір. Там у темряві сталі причаїлося дідове око, воно стежить за мною, інколи викочується на долоню й грається з пальцями в піжмурки. А коли я цілюся в нього, то мружиться і моргає. Револьверові нудно. Останній зайда, застрелений ним, давно вже став перегноєм на волинській землі. Уночі його неприкаяний дух блукає над місцем загибелі й виє. У таку ніч мій дід, крекчучи, перевертається на другий бік у своїй могилі на кременецькому цвинтарі. Я загортаю револьвера назад у шматину, револьвер засинає.
Тато звечора все пильнував, аби я почистив зуби, але я звечора не люблю чистити зуби, іно зранку. Але коли тата нема, то я роблю так, як учить мене бабуся, бо вона вважає, що чистити зуби щіткою — то марна справа, а найкраще з’їсти яблуко, бо ніщо так гарно не вичистить зуби, як яблуко. І я увечері завше з’їдаю яблуко й відчуваю, що зуби мої з кожним кавальчиком стають усе чистіші й чистіші.
Тато не любить, коли я прибігаю заплаканий і жаліюся, що мене хтось вдарив. І каже: боронися. А я питаю: як? А він: отак, і показує мені, як лупити кулаком у ніс, як копати в гомілку, як підставити ногу ззаду нападникові, а тоді його штовхнути в груди. «Використовуй свій ріст, — каже тато, — хапай за шию, стискай з усієї сили й вали на землю. А тоді падай зверху і не дозволяй піднятися, аж поки не перепросить». І я незабаром переконуюся, що це й справді дуже добрий спосіб, бо розімкнути моїх рук не може ніхто.
Тюрма майже в центрі міста. Там уже вишикувалася черга на провідини. Ніхто не усміхається, усі задумливі й невеселі, усі мовчать. Не так у черзі за борошном або молоком. Я люблю ходити з бабусею на закупи. У чергах можна почути дуже багато цікавого. Кажуть, почали в Станіславові
