Лютеція - Юрій Павлович Винничук
А ще все місто обговорювало жахливі крики, які лунали зі станіславівського озера в парку. Там щось кричало таке страшне, що вечорами уже до парку боялися ходити. І про це теж у чергах багато говорили, аж поки газета не пояснила, що то кричить птах бугай. І всі полегшено зітхнули та почали обговорювати відьму, яка ходить по хатах і жебрає. І та відьма була в нас. Вона товста, скидається на велетенську грушку, розширюючись донизу, литки в неї товстенні, як гарбузи. На голові має сіру круглу шапку, з-під якої визирають сиві косми. На уродини дідусь мені подарував сорок карбованців. Це були ще старі гроші, незабаром вони перетворилися на чотири. І я носився з тими грішми по всій хаті. А потім пішов у сіни забрати котика, а гроші поклав збоку на маленьку шафку й забув. Потім прийшла відьма просити хліба, і бабця винесла їй, а коли відьма пішла, я згадав про гроші. Та їх уже не було. Я плакав, бо для мене то були великі гроші. Опісля відьма до нас більше не заходила.
А на Різдво ми з дідусем улаштовували театр. Першого дня свята після сніданку ми розігрували інтермедію з тих, що дід грав на селі іще замолоду. Дід грав чумака, а я — шинкаря. Помінятися ролями він не хотів нізащо. Ото чумак їде возом і співає, дорогою здибає шинкаря, а той просить його підвезти. Чумак бере шинкаря на віз, але потім вирішує позбиткуватися й каже, що бачить, як мчить до них на коні козак. Шинкар страшно перелякався й просить його сховати, чумак радить залізти в лантух. Тут я ховався в лантух, а дід уже грав двома голосами — за себе і за козака. Козак цікавився, що він везе, чумак відповідав: «Дзвони». — «А чи добре вони дзвонять?» — не відставав козак, і тоді дід брав палку та вдавав, що лупить по «дзвонах», а шинкар відгукувався «дзелень-бом, дзелень-бом». Козак хвалив дзвони і від’їжджав, шинкар вилазив з лантуха й дякував чумакові, що той його вирятував. А коли їх застала ніч, і вони стали моститися спати, шинкар ніяк не міг сховати надійно капшука із грошима, аби його не вкрали. Тоді чумак радить нагнути грабину, прив’язати капшука до верхівки й пустити. Так вони й зробили. Уночі чумак тихенько нагнув грабину, забрав гроші, а в капшука накакав. Уранці шинкар кинувся до своїх грошей, а там — лайно. «Як то? Звідки? Хто?» — «Ех, — зітхав чумак, — треба було ще вдосвіта їх зняти, а то бач, як від сонця розтопилися».
Одного разу ми з бабусею пішли на базар продавати моркву, петрушку, квасолю і квіти. Бабуся все те вирощувала сама. Я ніс городину, а бабуся торбину з квасолею і відро з айстрами. У відрі було трохи води й вона хлюпала. На базарі ми розклалися, я сів на високого ящика, набрав у склянку квасолі й проводжав поглядом кожного, хто попри нас проходив. Але таких, що торгували городиною і квітами, було чимало. Години за дві ми вторгували лише трохи, і бабуся залишила мене, а сама пішла купити сиру на пироги. Я дуже втішився, що буду торгувати без бабусі. А ще більше втішився, коли літній дядько запитав, скільки коштує квасоля, і сказав, що забере всю. Він мені заплатив і пішов. Я аж підскакував з радощів, як мені гарно вдалося поторгувати. І коли прийшла бабуся, я з гордістю показав їй зароблені гроші. Тільки бабуся не мала з того втіхи, дядько тицьнув мені старі гроші, які ще були в ужитку, але знецінились удесятеро. Я гірко плакав, а бабуся мене втішала, хоча в очах у неї були сльози, бо коло тієї квасолі вона добряче наробилася, лущачи її.
Ми жили на околиці, у нас не було водогону, й щосуботи ми ходили в лазню, а влітку в лазню не ходимо, бо маємо річку, всі миються в річці — люди, песики, ровери, автомобілі. Котики в річці не миються, хоча я взяв одного разу нашого котика й помив йому лапки, то він потім тиждень зі мною не розмовляв і ховав очка. У лазні завше була черга, але мого тата знало все місто, нас пускали без черги, а коли хтось обурювався, то дядько-лазебник пояснював: «Перепрошую, але то пан дохтір. Їм не можна в черзі час убивати. Вони життя людські рятують», — і черга вмовкала, не відаючи, що тато нічиє життя насправді вже не рятував, як тоді, коли був у лісі, а тільки зуби, а життя йому доводилося рятувати хіба поза зубами, бо якось у нашого сусіда була біла гарячка, і він був би задушився блювотою, якби не тато.
Інколи мама брала мене до себе на роботу, вона працювала на базі. Там усі розмовляли російською. У них були дивні прізвища — Шефель, Шехтман, Шейфель... Усі жінки носили в’язані шапки й не знімали їх увесь день навіть у приміщенні, а декотрі мали на голові хутряні шапки, але я не бачив, щоб у них піт з чола стікав. Мабуть, там під шапкою він і збирався у спеціальний контейнер. А потім вдома вони той піт виливали. Куди вони його могли використати? Може, вазонки поливали? А потім настала така мода, що треба було високі зачіски носити, і голова скидалася на огірок, а зверху — барвиста хустина, тоді у волосся закручували лашку, а на голові виростала піраміда Хеопса. А ще мені подобалося ходити на парад з татом або мамою, ніколи не вдавалося парадувати з ними обома, бо мама йшла в колоні працівників торгівлі, а тато — у колоні медичних працівників, а я або там, або там. Тато одного разу ніс портрет Хрущова, такого товстого надутого дядька, він мені не подобався, але тато казав, що він добрий, бо повипускав із тюрем багато людей, і нашого дідуся теж випустив, і татових батьків з Сибіру повернув, і маминого дядька
