Лютеція - Юрій Павлович Винничук

— То які люди?

— Наші, — він усміхнувся й підморгнув мамі. — Серед наших є багато порядних людей, які пережили концтабори і сталінські, і німецькі. У тюрмі вони теж є, і в КГБ.

Ізьо почав діяти. Гарні новини нас раптом просто-таки накрили. Тато уже не був у камері, а — у своєму кабінеті! У тюрмі з’явився зуболікарський кабінет, і тато в білому халаті приймав пацієнтів: кагебістів, тюремщиків і ув’язнених. Але що слава про татову майстерність ширилася, то небавом пацієнтів побільшало — посунули родичі тюремщиків і родичі кагебістів. А ми могли з татом бачитися щотижня! Тато вже не виглядав так похмуро, усміхався і навіть не брав від нас продуктів, бо казав, що йому тут приносять стільки, що не має куди подіти, й навпаки — ще нам віддавав. Ув’язнені не мали чим йому особливо віддячувати й дарували цікаві речі: пам’ятаю шкатулку з соломи, розмальованих солдатиків з хліба, зате кагебісти ладували йому дефіцити.

— Скоро, скоро ваш тато буде вдома. Я працюю над тим, — повідомляв Ізьо.

— Та що ви можете зробити, — зітхала мама. — Йому погрожують десятьма роками, якщо добровільно не признається, що партизанив.

За Хрущова чекісти рідше шили липові справи, хоча траплялося різне.

— Ні-ні, усе не так погано, — стояв на своєму Ізьо. — Мені обіцяли. Не буду вам казати деталі. Ваша зупа з каляфйорів пишна. І цей шпинат — він надав їй такої чудової зеленої барви. А знаєте що? Налийте мені в термос. Маєте термос? Занесу Польові.

— Та хто там зупу пропустить?

— Що? Від мене любе.

Мама налила в термос зупу з каляфйорів. Ізьо пішов, а бабця каже:

— Певно, йому так та зупа сподобалася, що хотів собі ще й завтра на обід з’їсти.

— Я теж так думаю, — сказала мама. — Нехай їсть на здоров’я, Але міг мені то просто сказати. Я б для Ізя ніц не шкодувала.

Але за пару днів, коли ми провідали тата, він повернув нам порожній термос і сказав:

— Але ти мені догодила! Зупка перша кляса. Тільки знаєш, Соню, не роби більше так, бо тоді мене туга за домом ще дужче діймає. Зрештою, я тут не бідую. Маю примус і можу сам собі дещо зготувати.

— І що ти там готуєш?

— З того, що мені приносять. А приносять яйця, ковбасу, бульбу, гречку, смалець. Цибулю теж маю. І чай, і цукор. А ті, — він кивнув головою за спину, — приносять консерви.

Ізьо підняв на ноги все, що міг. Євреїв тоді було багато всюди, і всі вони були дуже згуртовані. Начальником в’язниці був теж єврей. Одного разу тата навіть пустили на неділю додому. Він з гордістю прогулявся нашою вуличкою, аби всі його побачили та й не плескали язиками. І то все завдяки Ізьові.

3

На час татового арешту ми жили в Станіславові на вулиці Голубій, 11, а під номером 9 жила пані Дарія Цвєк, і ми з бабусею часто ходили до неї, а вона — до нас. Я любив бавитися в її городчику, бо там під високою липою мали гніздо червоні жучки з чорними крапинками, їх було дуже багато, і вони там просто роїлися. Я будував для них фортеці, аби захистити від горобців, а горобці все одно нападали й видзьобували їх, та жучків було багато, і вони були непереможні.

Під номером 15 жили справжні кацапи — Іван Кузьміч, про якого казали, що він «сидить на стакані», його дружина і троє синів. Я не уявляв собі, як можна сісти на склянку й не впасти, а йому якось удавалося, хоча й добряче заносило, коли він повертався додому й вигукував на цілу вулицю слова, яких я не розумів. Вони поселилися в старому польському будинку, звідки поляки виїхали, а кацапи перетворили його на конюшню. З тими хлопцями я часом грався, а якось зайшов до них і побачив посеред кімнати купку лайна. Мама лежала в ліжку з усіма трьома хлопцями і щось їм розповідала. Я ледве не наступив у те лайно, а вони всі зареготали. Вони були бідні, їхніми ласощами був хліб, помащений олією і посипаний сіллю. Одного разу, коли я вийшов на вулицю з хлібом, помащеним смальцем зі шкварками, кацапчуки вирвали мені його з рук і регочучи з’їли. Руки в них були заяложені, писки теж. У найменшого з носа котилися шмарклі, і він їх смачно втягував, жвакуляючи, але ті котилися знову і знову. А вони виривали одне в одного той хліб, відкушували й передавали далі. Я пожалівся бабусі, а вона намастила мені новий окраєць і сказала: «Не журися. Той хлібчик, який вони в тебе забрали, це ніщо в порівнянні з тим, що ми вже через них утратили».

Більше бабуся того разу не захотіла розповідати, а моя уява малювала величний замок з бійницями й гарматами та навісним мостом через рів. А на вежі — мій Ібрагім з далекоглядом стежить, як посуваються ворожі війська, а потім люті кацапи штурмують наш замок, а ми обороняємося, ллючи на них окріп, розплавлену смолу й помиї. Оборона замку стала тривалою уявною історією перед тим, як заснути, з роками вдосконалюючись у всіх хитрощах затяжної оборони. Значно пізніше, у дорослому віці, я довідався від мами, що ж ми втратили таке, що було більшим за хліб зі смальцем.

На початку війни, коли всюди встановлювали українську владу, діда вибрали війтом Катербурзького району на Кременеччині (колишній Катербург став за совєтів Катеринівкою), але поступово німці почали перебирати всі керівні пости, а на села прислали ляндвіртів із сім’ями. Ляндвірти були німцями, але звичайними людьми, які займалися сільським господарством. Дід мав зв’язки з партизанами, беручи також участь у їхніх операціях. Партизани попередили діда, що спалять ляндвіртів, а що то були люди зовсім не лихі, то дід за них заступився, аби їх не вбивали, а тільки налякали. Партизани так і вчинили. Ляндвірти, перелякані на смерть, на машинах утекли. Дід на ту пору поїхав у своє село — Малі Фільварки. Німці стали діда шукати, запідозривши зв’язки з партизанами, двічі арештовували, він щоразу відсидів по кілька місяців, і обидва рази його відпускали, так і не пояснивши, чого він сидів, бо жодних доказів його партизанської діяльності в них не було.

Тим часом партизани