Лютеція - Юрій Павлович Винничук

Він був євреєм, але таким справжнім галицьким євреєм, для якого саме слово єврей звучало образливо, але про це він не надто базікав, особливо при сторонніх. Тому фрази «моя жидівська натура» або «я мудрий жид» могли лунати лише у вузькому колі, до якого належав і я. Він часто брав мене на коліна й розповідав небилиці або смішні казки. Він приходив щонеділі до нас на обід, бо жив сам, дружина його покинула, а я ніяк не міг зрозуміти, чому вона його кинула й пішла до іншого, бо він скидався мені на лицаря. Правда, і вона була гарна, значно молодша за нього, він добре заробляв, навіть більше, ніж мій тато, бо мій тато був лише зубним лікарем, а Ізьо — зубним техніком, і тато в нього замовляв коронки, щелепи, містки й таке інше. Ізьо їздив на авті, а мій тато — на автобусі.

Найдужче Ізьо любив наш козацький борщ з чотирма ґатунками перців — червоний, як жар. Тато завше при цьому цитував повість Євгена Гребінки «Чайковський», де козаки вгощали німця своїм борщем. Бідний німець після першої ложки просився, аби його ліпше застрелили, як має прийняти такі муки.

Ізьо хотів, аби в неділю був святковий обід, а де він міг його дістати, коли вся його родина загинула в Янівському концтаборі? Ізьо теж міг загинути, але не загинув, бо мій тато його вирятував. З татом вони зналися ще перед війною, а під час війни разом училися в Державній рільничій школі в селі Черниці під Стриєм. Це було дуже вигідне прикриття, щоб не потрапити на роботу до Німеччини. Вони навчалися й водночас уже працювали агрономами, хоча обоє мріяли про медицину й самотужки студіювали доступні підручники. Але німцям лікарі були не потрібні, вони своїх мали, зате бракувало агрономів для українського чорнозему.

Вони часто згадували свої пригоди, особливо коли приїжджав стрийко Зеньо, і, як я це второпав уже пізніше, часто щось вигадували, доповнювали, але виходило це в них дуже природно, бо що б не розповідав тато, Ізьо відразу підхоплював, киваючи головою і додаючи деталі, які тато пропустив, хоча згодом та сама історія могла виглядати дещо інакше, а то й геть інакше, і те саме було, коли вже Ізьо щось оповідав, тоді тато вклинювався й робив свої суттєві уточнення. Уся трійця була допасована, мов деталі годинникового механізму. Зрештою, вони перебули всю війну то в лісі, то в селі, де тато ховав Ізя на стриху, заки не доправив до лісу, потім трималися одне одного у Львові, коли тато з Ізьом закінчували зуболікарську школу, а стрийко — політехніку.

Загалом я добряче заплутався в тих їхніх розповідях, коли намагався довідатися чогось більше про те, що вони робили в Час війни, бо Часто їхні спогади не вели нікуди, обростали новими історіями, і кінця видно не було. Так сталося і з тією дивовижною розповіддю, як тато з Ізьом стояли зі своїм полком під Самбором у ніч на неділю, 22 червня 1941 року. На вихідні всі офіцери махнули собі до Львова, але їхній командир змусив їх цілу суботу копати окопи. Вони були на нього злі й натомлені, бо в інших полках усі відпочивали. Уночі тато вийшов з намету до вітру й побачив, як небо з заходу перетинають яскраві світла прожекторів, і чути приглушене, але тривожне гудіння. Тато вбіг до намету й побудив вояків: «Буде війна!» Вони зірвалися й поховалися в окопи, так що лише їхній полк і врятувався. А потім вони відступали, але дорогою тато з Ізьом скотилися в яр, бо надлетіли літаки, з годину лежали, а коли спробували вилізти, то побачили німецьких мотоциклістів.

Ізьо цю саму історію розповідав дещо інакше. Він тої ночі ходив на зальоти до однієї молодички, а та пригостила його не тільки собою, але й доброю закускою та пляшкою самогону. Він розбудив тата, й вони, сховавшись в окопі, пригощалися, коли прожектори вдарили в небо. От тоді тато й побіг будити решту полку.

— Ізю, — питаю я, — а то не було часом навпаки? Не мій тато ходив на зальоти до молодички й приніс закуску?

— Нє-нє, де там! Твій тато! Хе! Та твій тато іно про твою маму й думав.

— Та ж її ще не було тоді.

— То й що? Вона була в його мріях і снах.

Коли я знаходив ще й інші невідповідності в їхніх спогадах, Ізьо пояснював:

— То, видиш, так буває... часом чиїсь оповіді стають твоїми, а твої — чужими... бо життя таке переплетене, таке закручене... що я й сам не певен, що було саме так, а не інак...

Далі вони намагалися дістатися своїх домівок на Тернопільщині. Дорогою їм вдалося виміняти за татову гвинтівку й Ізів револьвер сільський одяг і трохи харчів. Рухалися переважно вночі, але одного разу на світанку, коли вони спали під копицею, їх німецька жандармерія затримала, обшукала і знайшла в Ізя його військові документи. Тато свої відразу викинув і радив Ізьові те саме зробити, але той чомусь вирішив, що вони йому ще згодяться, та заховав під устілку. Тата відпустили, а жида повели з собою. Далі починається довга історія, яким чином тато рятував товариша. Німці полонених красноармєйців, що були українцями і за ким зголошувалися їхні родичі, відпускали в міру того, як рухався фронт на Схід. Але українцями зголошувалися всі, тому було створено комісію, яка їх визначала за дуже простим тестом: треба вимовити лише два слова — «паляниця» і «румбарбар». Тато пробився в ту високу комісію і, хоча Ізьо злегка гаркавив, записав його українцем, заплативши німцеві, що спостерігав за тестуванням, золотим царським рублем, та забезпечивши ще й молодицею, яка назвалася Ізьовою дружиною й театрально розіграла неймовірне розчулення зі сльозами та обіймами.

Визволивши Ізя з концтабору, тато забрав його спочатку до себе на село, а пізніше — до загону колишнього директора сільськогосподарської школи в селі Борсуки, лейтенанта Красної армії, а відтак мельниківця, Андрія Яворенка, якого знав віддавна. Яворенко взяв своє псевдо з п’єси Бориса Грінченка «Арсен Яворенко», в якій грав головну роль у сільському театрі. Грав там і мій тато. Насправді Яворенка звали Тиміш Басюк, і походив він, як і