Лютеція - Юрій Павлович Винничук
Тато мій у тюрмі. Мама ходила на суд і мала надію, що татові не зможуть довести, що він був у партизанах. Тим більше, що це не вдалося зробити раніше, бо не знайшли свідків. Вона й не помилилася, партизанку йому не довели, але пришили співпрацю з німцями, бо це було найпростіше, адже він за німців трохи працював в управі, заки втік до лісу.
Мій тато в тюрмі. Ця думка не покидала мене. Щовечора, лягаючи спати і проказуючи молитву за здоров’я усіх рідних, я просив Бозю звільнити мого татка. Він ще в Станіславові, але його можуть вивезти кудись на Схід. Як уже вивезли були дідуся, маминого тата. За те саме. Але він у 1956-му повернувся, відсидівши три з половиною роки замість двадцяти п’яти, і подарував мені грудочку цукру від зайчика, бо більше в нього нічого не було з собою, тільки маленька дерев’яна валізочка, яку він сам у тюрмі змайстрував. Татові батьки теж повернулися з Сибіру, а його брат ще там зостався. Раз на місяць можна тата побачити. І раз на місяць можна принести йому щось смачне. Минулого місяця ходила мама. Цього місяця йдемо з бабусею.
Ту ніч, коли я прокинувся, почувши мамине хлипання й чиїсь голоси, я не можу забути. Голоси були чужі й лякали мене. Я підвівся в ліжку, протер очі й побачив військових, біля них увихалися бабця з мамою, вони все робили дуже швидко, щось хапали, складали у валізу, а тато стояв під стіною й дивився в підлогу. Чоловіки мовчали, тато теж, тільки мама не переставала схлипувати, а бабця її намагалася заспокоїти. Я не розумів, що відбувається, й простягнув руки до тата: «Тату!»
Він відірвав свій погляд від підлоги й глянув на мене, і чоловіки глянули, та лише на мить, бо відразу відвернулися, а я побачив, як по татовій щоці скотилася сльоза. Що вони йому зробили? Я хочу сповзти з ліжка, але підбігла бабця: «Лежи, дитинко, лежи». — «А чому тато плаче?» — «Він не плаче, то тобі здалося. Він зараз поїде на роботу». — «З тими дядьками?» — «Спи-спи, — шепче бабуся, — очка зажмури». Те саме вона мені сказала, коли перед тим арештували дідуся: «Спи-спи, очка зажмури... спи-спи, очка зажмури...», але я це знаю лише зі слів мами, бо мені тоді було півроку. За дідусем прийшли теж уночі. Дідусь сидів на ліжку біля мене, я прокинувся й поліз йому на коліна, він піднявся зі мною, пригорнув і мовчки заплакав. «Заберіте рєбьонка! Заберіте рєбьонка!» звелів хтось, і бабуся забрала мене, шепчучи: «Спи-спи, очка зажмури...» Нічого не треба бачити, нічого не треба чути... досить тільки зажмурити очка... і світ стане привабливішим...
Нарешті мама дала татові валізу, обняла його й заридала ще голосніше, а чоловіки повели тата за собою. Коли двері за ними зачинилися, плакали вже обоє — мама й бабця. Дідусь сидів у кутку, зціпивши кулаки, і мовчав. І настали ранки й вечори без тата. Уранці, ще лежачи в ліжку, тато вмикав радіо й слухав Америку, я спав у сусідній кімнаті, шурхіт радіо мені не заважав, було навіть відчуття спокою й затишку, крізь той шурхіт пробивалися голоси, тато уважно вслухався, щоб потім усім нам переказати, що почув, а ввечері він уже слухав Лондон, і тоді я вилазив татові на коліна, бо там перед початком програми щось стукало, а тато казав: «баба Яга тукає», я скулювався і з тривогою вслухався в оте: «Бум! Бум! Бум!», а далі — «ту муві Льондин... ту муві Льондин...»
З Лондона говорили польською, і там, окрім новин, можна було почути щось цікаве. Тата нема, а я сам вмикаю радіо, шукаю Лондон і слухаю, щоб потім переказати татові, багато чого не розумію про політику, та, думаю, і татові це не таке цікаве, як новина про крокодилів, які заплили в річку, де досі їх не було, або про духи в англійських замках.
Про духів є окрема передача, бо в Англії тих духів, як у нас молі. Нема такого старого будинку, де б вони не були, то що вже казати про замки. Я про духів дуже люблю слухати, бо духи дуже страшні, я їх боюся і, перед тим, як лягти в ліжко, перевіряю шафу, чи вони, бува, не сховалися туди, зачиняю дверцята шафи на ключ, а потім зазираю під ліжко й під шафу теж, але духи хитрі, вони можуть ховатися в татовому білому халаті, що висить на бормашині, якою тато бурує зуби, вони можуть сидіти в татових чоботах, тому я всюди запихаю свого носика і аж тоді спокійно лягаю спати. А все ж час від часу розплющую очі в темряві й дивлюся, чи не виповзають страхи звідкись зі щілин. Хочу їх застати зненацька, тому спочатку вдаю, що сплю, навіть посапую, а тоді раптово розплющую, але ні, ще жодного разу не вдалося мені їх упіймати зором зненацька, отакі вони хитрі й підступні.
Я домальовую котика. Бабуся виймає пляцок, котик підводить голову й ворушить вусиками. Йому теж цей запах подобається. Алое дрімає.
— Най вистудиться та й підемо, — каже бабуся.
Іншого разу я просив би кусінчик пляцка, не чекаючи, заки вистигне. Я б на нього хухав і відкушував по маленькому шматочку. Але зараз навіть не дивлюся на нього і, якби не запах, то й не думав би. Бабуся обіцяла, що завтра спече такого самого.
А поки що бабуся накладає мені кукурудзяної каші на тарілку, поливає вишневим варенням, собі запарює каву, а мені ще варить какао на молоці, розливає в горнятка, ми вмощуємося за столом і гостимося. Мені дуже подобається пити какао в товаристві бабусі, вона доливає до кави зимного молока й ложечку рідкого меду, а потім поволі водить ложечкою по колу. А я питаю: бабусю, що ти робиш? А вона: калапуцькаю. А я регочу. А тоді знову: бабусю, що ти робиш? А вона: калапуцькаю. І я далі регочу. І мені теж хочеться калапуцькати, і я калапуцькаю какао, а бабуся п’є каву поважно маленькими ковтками, вмокаючи булку, я теж
