Лютеція - Юрій Павлович Винничук

за це заплатив, бо взяв її так, як уживають нічний горщик, і нікому не спало на думку, що ті, хто вживають нічник, кохаються лише в нічнику Юлії. Що ж до кухарки, то її я не знав. Так само, як Мішалік, взяв я волошку Перлу і Рифку, а обидві були спокусниці. Зрештою — було в цьому щось особливе, що стільки жінок — чи справді, чи ні, Бог один знає — завагітніли від мене. Але сама доля страшно помстилася Юлії за її гомеопатичне лікування з панами Ігнацієм і М. Коли ці жінки розповіли їй, що були зі мною, кожна з них дістала по писку й гроші від 10 до 25 флоринів. Був там і плач, і перепрошування з тіткою. З’являється ще й колишня кухарка, обох оплатили, щоб представляти гостям. Додалися ще волошка — чорнявка на ім’я Перла й молода блондинка Рифка, обидві жидівки, обидві вагітні від мене; усе це вдень накопичується в Юлії, а вночі продовжуються її оргії з паном М.

Урешті Юлія перепросилася з паном Ігнацієм, і він почав бувати в неї. Мушу визнати, що з того часу поводився він пристойніше; було кілька його дурниць, згадка про мій вірш, який нібито я з плачем поніс до редакції „Dziennika Mód Paryskich“, вірш, написаний в Ожидові 19 травня 1840 р. і натхненний жіночим ідеалом, зібраним з волосся Сильвії, обличчя Марії і очей Анелі. Зрештою, коли Юлія вибухала гнівом до мене, пан Ігнацій казав, що я буду цим тільки пишатися, кажучи; „Дивіться, як вона за мною побивається, але я волію Кранцю, бо та кохає свою дитину й миліша від неї. Зрештою я маю цілу колекцію красунь на вибір“».

Тим часом розійшлася чутка з вуст графа Борковського про якусь особливу плодючість Вагилевича, начебто за свідченням докторів, які його непомітно оглянули в лазні. Доктори ці переконували, що Вагилевич для неплідних жінок — справжній скарб. Тут і кинулися до нього аристократки, які не мали спадкоємців і мусили страждати від подружніх дорікань.

«Перед Великоднем, — свідчить сам поет, — якась молода жінка, яка не мала дітей з чоловіком, незважаючи на води й лікування, а також на стосунки з іншими мужчинами за дозволом свого чоловіка, вирішує віддатися мені, але Юлія довідується про це, і пані каже, що не хоче піддавати себе докорам Юлії. Тоді ж закохалася в мене молода, дуже гарна блондинка, дочка багатого купця, жидівка, така собі Дафна й хотіла познайомитися зі мною. Довідується про це Юлія, кличе її до себе, але та не йде, а на слова Юлії, що ганьблять мене, відповідає: „А чому ви його любили?“ Дафна бере в батька 4000 флоринів, Юлія пише її батькові листа й викриває роман Дафни, у якому гудить і мене, і її. Дафну б’ють і віддають до виховничого будинку.

Ми бачили Юлію, як вона стала курвою, потім убивцею своєї дитини, а тепер обмовницею невинної і порядної дівчини. Побачимо її дальшу поведінку, яка є цілком послідовним продовженням попередніх дій.

Узимку, коли серце Юлії ґвалтувала її тітка, вона відгукувалася про мене в присутності моїх знайомих з великою повагою: він зробив мені таку приємність, що я його не забуду до смерті. Однак це почуття затьмила пиха особистої гідності. І внаслідок боротьби почуття з пихою вона часто погрожувала, що я перестану бути мужчиною. Адже з появою цих жінок, коли сильніше вибухнуло почуття ображеної пихи, Юлія переконалася, що я її ніколи не кохав, тоді як вона через мене стільки страждала і сподівалася, живучи зі мною, бути щасливішою. Казала: „він на лоні розпусти забув про мене, і якби тільки з одною мав справу, але він мав справу з жінками-страховиськами порівняно зі мною“. Їй дорікали, що й вона так поводилася, що моя поведінка геть не мусить її обходити; на це вона відповідала, що може робити, що лише забажає, але я повинен робити те, що вона хоче. „Якщо я йому коли й змушена буду пробачити, то при дуже страшних умовах“».

Доля обдарувала поета коханками заздрісними й невдячними. Щойно на його обрії з’являється нова пасія, як одразу старі забуті жертви любові налітають, мов галки, з усіх боків. Досить було комусь зазнайомити Вагилевича з подружжям Бартковських, як про це миттю довідалася панна Антоніна й застерегла пана Бартковського, що він колись може пожалкували про це. Адже вона знала, що поет уже має романс із Ернестиною Бартковською.

На найближчому балу в Бартковських Вагилевич перетанцював ледь не з усіма паннами на виданні, але найбільше уваги приділив Ернестині. А вона, трохи покрутившись у колі пліткарок, розповіла йому, як Юлія обурилася, побачивши тут Вагилевича:

— Спочатку вона тебе просто поїдала очима, а потім каже: «Як вони могли його приймати? Вони просто не уявляють усієї небезпеки. Якщо він ще й їхніх дівчат закохає в себе й покине, тоді допіру й стане для них непорядним». Мені це Антоніна переповіла.

— А тебе не зачіпала?

— Ні, вона боїться мене зачіпати. Одного разу я її відбрила, то вже не приндиться. Якось запитала: «І що ти в тому шелихвості знайшла?» А я відповіла: «Те, що ти втратила». І вона заткалася.

Коли поет мирно собі бесідував з Ернестиною, Юлія врешті не витерпіла і, наблизившись, прощебетала з нервовою усмішкою:

— Ваші очі блищать, як діаманти, — а потім додала: — Я знаю, будьте певні, що вас чекає поважна нагорода.

Що це мало означати? Яка нагорода?

Довідавшись, що Вагилевич далі зустрічається з Кранцею, Юлія добряче розгнівалася. Та так, що коли пан Ігнацій попрохав її руки, в нервах відмовила. За цю витівку дістала ляпаса від тітки, вирвалася й утекла.

Тим часом невтомний Вагилевич освідчився Сильвії, а та з обережності відразу подалася до Юлії, прохаючи в неї запевнення, що стосунки з Вагилевичем розірвані. Юлія, хитра бестія, відповідала недомовками, але так, що в Сильвії склалося враження, що стосунки між колишніми коханцями продовжуються, і вона своєю згодою на шлюб може стати їм на перешкоді. Порядна панна, звісно, такої ролі для себе не бажала.

Вагилевич зізнається, що уві сні йому вирвалося: «Юліє, віддай мені мою дитину!», а та якимсь чином це вловила й виголосила цілу тираду: «Я йому не віддам цю дитину, яка освіти в Галичині має навіть більше, ніж їй треба. Я її послала в село, бо боялася... не вбила, дивлячись на неї і пригадуючи кривду її батька. Він думає, що боялася! Ні! Смерті я не