Лютеція - Юрій Павлович Винничук

З’ясувалося, що це панна Марія Бачинська, дочка адвоката, і що вона та її подруга теж зацікавилися поетом, розпитуючи про «того в халаті, що дивився в бінокль». Так зародилося кохання поета до панни Марії, спочатку обмежене лише любовними поглядами, записками за посередництвом подруги й повітряними цьомками: «Я передав їй, що від першого погляду вона мене вразила, і що я від усієї душі хотів би жити з нею вічно». А ще недавно вічне життя планувалося з Сильвією та Юльцею. «Відтоді Марія повідомляла мене, коли вона буде в панства Р. з візитом, і я не минав можливості дивитися з вікна на балкон і милуватися її очима, рум’янцем і золотим волоссям».

Але Юлія не зникла. На початку червня 1841-го Вагилевич довідався від Юзефа, що вона «відчула плід їхнього кохання», а через дев’ять місяців, у січні 1842-го, народила сина.

— Це здоровий вродливий хлопчик, — розповідав Юзеф, — капка в капку батько, з яскравими чорними очима і чорним волоссям.

— Не може бути, — не повірив поет, — бо я лише один раз мав з нею справу.

А однак часом навідувало його дуже приємне радісне хвилювання, що він дав життя істоті, яку може назвати своєю. «І сама мати з того часу не була для мене байдужою, хоча я її зовсім не любив, мріючи про милу, гарну Марію, яка від душі хотіла зробити мене щасливим і яку я також хотів зробити щасливою».

Однак, коли Марія завітала до нього, вирішивши з’ясувати стосунки, то з тієї розмови зробила невтішний висновок: поет до неї охолов, що, зрештою, для нього було звичною справою, кохати міг лише короткий термін, упродовж якого почуття стрімко виростали до найвищого піку, а потім повільно спадали, перетворюючись на буденну рутину. Одне слово, вона не почула від коханого того, що очікувала, і покинула його дуже сумна. «Її смуток і сльози звернули на себе увагу матері, і вона їй призналася, що кохає мене. Коли ж її мати обмовлянням не змогла вибити в неї з голови предмет кохання, то заявила, що воліє бачити її на катафалку, ніж біля вівтаря зі мною. Тоді коло неї крутився пан П., що не відзначався ані зовнішністю, ані освітою, йому мати сама віддала дочку, аж той здивувався своєму щастю, бачачи, що панна й дивитися на нього не хоче. Тим часом мати сказала дочці, щоб вона йому не відмовляла, як він буде освідчуватися, бо інакше всі зуби повибиває. Дочка впала матері до ніг, благаючи пожаліти її, ця сцена повторилася кілька разів, і Марія стала жертвою материного дивацтва. Мені було її дуже шкода, але порятувати її я не міг ніяк, вирішивши, що, може, вона вже звикла або звикне до чоловіка-нелюба».

Обставини склалися так, що на любовні пригоди Вагилевича звернули увагу вищі церковні кола, і його посвячення в духовний сан постало під питання. Начувся про ті інтрижки й батько і забрав сина додому. Від’їжджаючи, поет доручив вірному Юзефу Борковському тримати контакт з Юлією, «бо я б не хотів, аби вона через мене стала нещасною, тим більше, дитя нешлюбне завжди буде нещасливе. Просив його також повідомити мене щодо Марії, яку я кохав, і щодо Антоніни, яку мимоволі розлюбив, і про Сильвію, що мене цікавила. Панна Антоніна після мого від’їзду плакала, хворіла. Але все це минуло, вона нарешті заспокоїлася. Панна Сильвія перебувала у Львові майже місяць і тоді багато про мене довідалася, але повірила лише наполовину».

Тим часом мати вигнала Юлію з дому, й вона переселилася до тітки, пані старостихи, яку поет уважав особою неморальною, «що вбирається в лаври пристойності, аби скористатися з людського нещастя». Стосунки з Юлією у Вагилевича зайшли в сліпий кут. То він вважає їх «за недійсні» й освідчується Сильвії, а то пише, що «збіг обставин зробив для мене Юлію дуже дорогою. Першою причиною було те, що про її любов до мене знали ВСІ у Львові, і навіть про те, що вона мала від мене дитину. Другою — неспокій з приводу того, як роман, що почався з нею, закінчиться, оскільки вона з самого початку відігравала в ньому чоловічу роль, а я жіночу».

Згодом Вагилевич довідується, «що вона перебуває у Відні, часто буває в пана М. 3., у якого і на ніч залишається, і що тітка хоче видати її за нього заміж».

Але він не витрачає часу дарма, кількість коханок лише росте: «Була в нас одна дівиця насолоди, чорнявка, така собі Юзя, яка натякала щось про Юлію, ніби вона знає її і про її любов до одного чорнявця. Вона була досить приємною. Я був у неї в гостях, наступного дня вона обіцяла прийти, але не прийшла. Після неї була друга дівчина, гарна й мила, така собі Кранця, жидівка, я зазнав із нею розкоші в півсили, бувши в неї в гостях. Тим часом Юзефова кухарка, завагітнівши від його лакея, щоб уникнути докорів, звернула все на мене. Кажу це тому, що ця кухарка пізніше дуже часто з’являється в Юлії».

Тобто Вагилевич уже став своєрідним цапом-відбувайлом, на якого списували всі любасні гріхи. А незабаром Юлія з тіткою приїхали до Львова. Юлія відразу ж поцікавилася, чи колишній коханець не одружився, та через посередників передала йому запевнення в коханні, ба навіть хотіла прислати сина, щоб він побачив. Тим часом тітка вирішила видати небогу заміж, зробивши її своєю спадкоємицею. Тут-таки об’явився молодик Ігнацій К., «кавалок літерата», який характеризував Вагилевича як неробу, «що прикривається блискучими зовнішніми ефектами», та вигадав про нього багато веселих анекдотів. «Юлія його зовсім не любила, але тітка звеліла їй кохати його, цілуватися з ним, — розповідає Вагилевич. — Навіть тоді, коли Юлія отримала від мене найвиразніше запевнення в коханні, тітка кричала: „Ти, розпуснице, ще не забула про цього лайдака? Я тобі наказую, щоб ти викинула його з голови! Я за тебе інакше візьмуся, я тебе почну лікувати гомеопатією. Дорогий Ігнацію, ти залишишся тут на ніч!“ І побита небога була замкнена з паном Ігнацієм на ніч. Такі побої й закривання відбувалися досить часто, робилися вони не для того, щоб вилікувати небогу від любові, а для того, щоб молодий, бравий хлопець, тримаючись молодої гарної дівчини, яка була визнана її спадкоємницею, догоджав і самій тітці, усім відомій спокусниці, що насолодою вбила трьох чоловіків.

Відтоді,