Лютеція - Юрій Павлович Винничук

Це, зрештою, і не дивувало після стількох років безруху. Тоді я пошукав молоток, приставив до ребра стінки планку й став постукувати. Це теж нічого не дало — щось мусило заважати. Я став на коліна і проглянув усю нижню частину секретера вздовж жолобка й у самому кінці побачив зігнутого золотого, що застряг у жолобку. Це він не давав рухатися стінці. Витягти його пальцями було неможливо, але помогли обценьки. Я знову почав стукати молотком по планці, і нарешті права стінка таки посунулася, але стукати довелося ще довго, бо посувалася вона буквально по міліметру. Переді мною з’явилися дві шухляди, кожна шириною в сорок сантиметрів. Я порухав їх для годиться, потім розкрутив навершя і добув ключики. На мою неприховану втіху в шухлядках виявилася невелика купка паперів приблизно з середини XIX сторіччя. Я повитягав їх, засунув стінку, ключики поклав на місце й спустився з паперами до кабінету. Монета, очевидно, не дозволила забрати ці папери, а граф квапився і залишив як є, можливо, сподіваючись повернутися. Як, зрештою, усі львів’яни, забираючи з собою ключі від рідних домівок.

Те, що відкрилося перед моїми очима, захлинуло уяву. То були папери з графського архіву, але стосувалися вони не лише предків графа, а й Івана Вагилевича.

Розділ п’ятий

1841—1843. Львів

1

Інтимні записки Івана Вагилевича, які відшукав Іван Франко і на яких я будував свій роман, були далеко неповними та покраяними цензурою. В графському архіві містився їхній ширший варіант, завдяки чому особа Юлії набрала цікавішого освітлення. Перша її поява виглядала так...

У вівторок, 16 квітня 1841 року, о п’ятій вечора прийшла до Вагилевича, як пише він сам, «молода гарна панна з великими голубими очима, з широким чолом, малими губками і світлим волоссям. Вона пробула до восьмої, багато говорила і справді з самого початку дуже мене зацікавила, однак я не сприйняв її інакше, як дівчину для насолоди, або ж скоріше за жінку, яка, не маючи щастя з чоловіком, шукає того щастя поза домом. Щоправда, тремтіла, палала, але зовсім не опиралася ані півсловом, зрештою дуже порядно вона поводилася під час акту. Я зазнав на її тілі розкоші, й так мені з нею було приємно, як рідко з ким. Можливо, вона досі була незаймана. Ми цілувалися, і я її випитував, як я їй подобаюся, на що вона відповідала поцілунками. Я хотів від неї добитися, звідки вона, що її привело до мене; але дізнався тільки, що її звуть Юльця, живе на Галицькому передмісті й буватиме в мене часто. Випитування ці відбувалися перед дзеркалом, і ми обоє дивилися одне одному у вічі з тим вогнем насолоди, з яким не жаль і вмирати».

Вагилевич провів її попід руку до невеликого будинку на передмісті, йшли вони маленькими безлюдними вуличками, вона ховала голову під каптуром, бо дуже боялася, щоб її хтось побачив. Поет, крутячи голови дівчатам та й навіть заміжнім молодицям, ледь не всім пропонував одружитися, але коли справа доходила до суті, делікатно ушивався. Юльця теж не стала винятком, вона вислухала його пропозицію і нагородила поцілунком. Дівчина справила приємне враження, але незабаром він про неї довідався дещо більше від графа, який бачився з нею на балу. Юзеф розповів, що це спокусниця з вищих сфер, а отже, стосунки з нею ні до чого не зобов’язують.

Вищі сфери! Вагилевич довго про це роздумував. Чи конче йому аж так високо сягати? І наскільки це високі сфери? А вже 20 квітня 1841 року він нотує тривожу новину: «В суботу (sic!) я відчув якусь печію в чоловічому члені. Не знаючи, що це таке, я крився з цим, аж поки не припинив зносини з жінками. А відтак зізнався Юзефові, який визначив це, як трипер. Не вірячи, щоб воно походило від Юлії, він звинуватив мене в тому, що я вдавався до інших вуличних жінок, чого, однак, не було. Проте всі симптоми цієї хвороби були нескладні й поволі минали без ліків, також припинилися болі в животі, проявлялося тільки витікання у вигляді флегмо-гемороїдального стоку. Та хвороба тривала від середини квітня до кінця червня, відтоді почала пригасати».

Хто нагородив поета цією болячкою, невідомо, бо коханок було багато. А окрім них, були різні шляхтянки, з якими у поета були теплі стосунки. Він на ту пору фліртував, зокрема, з Антоніною Півоцькою, панною на виданні, яка не приховувала, що їй приємні візити поета, й просила його бувати частіше, ба більше — докоряла, коли той провідував її рідко. Але хвороба не надихала поета на нові візити, він ставав відлюдькуватим. Неспокій Антоніни, як пише Вагилевич, «передається пані О., якій вона багато доброго наговорила про мене. З неспокою виникає сум, а з боку пані О. — гнів. Усе це доходить до вух мого товариша Юзефа, який виправдовує мене хворобою, але вони не приймають цього пояснення, твердячи, що часто бачать мене на вулиці».

З тією пані О. теж був роман, бо в записках поет нарікає на її сцени ревнощів, на спроби влаштувати прилюдний скандал. Вагилевича з новою силою підхоплює бурхлива хвиля любовних пригод, супроводжуваних плітками й чутками, йому приписують подвиги, які він вчинив і яких не вчиняв.

«У кінці травня поширилася чутка, — пише він, — що дівчина, гарна блондинка, арфістка, яка втопилася в пелчинському ставку на свято Божого Тіла, була закохана в чоловіка з яскравими очима, довгим волоссям і в блакитній венгерці з чорним оксамитним коміром, коли побачила його вперше в шинку. А не бачачи можливості поєднатися з ним, бувши надто порядною, щоб йому віддатися, позбавила себе життя. З опису зробили висновок, що цим чоловіком був я. І справді, я двічі бачив узимку молоду гарну блондинку, арфістку, раз у шинку, а вдруге — в сінях і обидва рази усією душею вдивлявся в її великі сині очі, а навіть з думкою, що хотів би мати таку дружину».

Отже, маємо унікальний випадок в історії української культури, коли з кохання до поета дівчина вчиняє самогубство. Яким чином перед тим вона комусь повідомила причину свого самогубства, залишається загадкою.

«Тоді побачив я вперше з вікна навпроти на балконі дуже гарну блондинку чистого грецького типу, і перші мої слова були: Що це за