Лютеція - Юрій Павлович Винничук

воно нам просто належиться, то приймати втрати ще треба учитися. І найбільшою наукою тут є уміння приймати кожну втрату без болю, без розпачу, як неодмінний закон природи й земного тяжіння. Я ніколи надовго не засмучувався, коли щось або когось втрачав. Я намагався відразу про це думати як про щось, на що я віддавна сподівався, я переконував себе в тому, що чудово знав, що саме так усе й станеться. Ну й добре, що воно нарешті сталося, зітхав я, а тепер можна рухатися далі. Це не означає, що я все ж таки не вихлюпував свої емоції, але відбувалося це лише на самоті, так, на самоті я відводив душу, поринав у глибінь свого розпачу й розмовляв сам із собою, найкращим психоаналітиком, який мені трапився в житті. Звісно, що при цьому в нас була пляшка, без пляшки поринути в себе й змусити себе ж на конструктивний діалог — важко. Зате на ранок я з новими силами брався за роботу й відганяв лихі думки, наче мух.

Я готовий був утратити все, бо наперед усі ці втрати уявляв. Наприклад, уявляв свій стан, якби хата згоріла з усіма моїми книжками й рукописами. Авжеж, я б шаленів, але якби це сталося насправжки, то я вже був готовий до цього, бо всі кола свого пекла я пройшов подумки, і пекло мене більше не лякало. Я ніколи не сумнівався, що я людина щаслива. Навіть у найрозпачливіші хвилини мого життя. Бо вірив, що завтра стане краще. Я ніколи ні з чим не квапився, керуючись мудрою настановою Скарлет О’Гари зі «Звіяних вітром»: «Я не хочу думати про це сьогодні. Я подумаю про це завтра» і не менш мудрою думкою Оскара Вайлда: «Ніколи не відкладаю на завтра того, що можу зробити післязавтра». Я був певен, що мною опікуються вищі й мудріші сили, і все, що трапляється в моєму житті доброго чи прикрого — це все закономірно, проти цього протестувати не варто, краще змиритися й розслабитися. Бути щасливим — це ніколи, ніколи, ніколи нікому не звірятися у своїх проблемах, якщо ваш співрозмовник не належить до тих, хто проблему може вирішити. Не нарікати на особисте життя й життєві невдачі, не сповідатися першому-ліпшому у своїх хворобах. Бо правдивий біль — соромливий, кожен прагне жити, а не вмирати, і хоче бути з тими, хто живе, точніше, з тими, хто всім задоволений чи принаймні всім своїм виглядом демонструє задоволення життям. Віра — один із чинників людського суспільства. Якщо я думаю, що зараз упаду, то впаду, якщо я думаю, що нічого не зможу, то таки не зможу. Якщо я думаю, що мої сподівання мене обманюють, то вони мене справді обмануть. Хто остерігається лиха, з тим лихо трапляється. Демони карають за безпідставні підозри. Просто треба затямити: гарну погоду, як і грозу, я створюю передусім у самому собі, довкола себе.

Я хапався за різні халтури, одного разу навіть переконав голову колгоспу в Дідилові, що його новому корівнику бракує на стінах мозаїки. Корівник був показовим, у ньому все блищало і світилося. Підлога гладко вигемблювана й полакована. Там була навіть «Кімната психологічної розгрузки». Одне слово — не корівник, а цяця. Зрозуміло, що в таку красу корів не заженеш, тому корови місили болото в загорожі за корівником. У мозаїці я петрав не більше, ніж ті корови, але знайшов кумплів, які петрали, і ми за два місяці ту мозаїку таки виклали. Любо було поглянути — корови, телятка, доярки. Комісія з Києва задоволено кивала. Заробляв я також писанням рецензій на рукописи для видавництв. І коли мене у видавництві «Каменяр» запитали, чи не мав би я бажання допомогти працювати над мемуарами одному солідному генералові, я, звісно, не відмовився. І ось таким чином я опинився в гостях у генерала.

2

Генеральська вілла містилася в Брюховичах, давній відпочинковій місцині. Я сів на ровера, поклав до наплічника кілька книжок і поїхав. Я з вітерцем промчав попри сосновий ліс, а потім уже повільніше крутив педалі тихими безлюдними вуличками і з цікавістю роззирався на довоєнні будинки-люкс та вілли, у яких поселилася нова совєтська еліта, але за притаманною для цієї еліти звичкою вона все, що можна було закапарити, — закапарила. Хтось вліпив неоковирний хлівець, хтось гараж, а хтось теплицю. На городчиках росло тільки те, що корисне, квітів було мало. Але той будинок, до якого я наблизився, не мав і городчика. Тобто він колись там був, а зараз усе заросло бур’яном, з якого прозирали хирляві півонії й завіяні вітром польові маки. Хвіртка була відчинена, я увійшов і натиснув дзвінок на дверях.

Але відчинила мені молода дівиця. Вона була в халаті, який роз’їжджався на ногах і на грудях, під халатиком вгадувалися боттічеллівські стегна й перса, обличчя мала симпатичне, хоч дещо перегодоване. На голові в неї були папільотки, дівчина витріщилася на мене, як на кролика з крильцями.

— Да-а-а... — протягла вона.

— Я до Василя Григоровича.

— А єво нет. А по какому поводу?

— Я з видавництва, — сказав я й подумав, що бажання заробити зайву копійку в мене не настільки сильне, як небажання спілкуватися з цією персоною.

— А-а, — зраділа вона невідь-чого й відразу перейшла на мову аборигенів: — Ви будете помагати йому писати мемуари? — Я кивнув, відчуваючи, як моє ставлення до дівчини тепліє. — Прекрасно, заходьте. Він пішов прогулятися, зараз повернеться.

Вона провела мене до вітальні, у якій панував типовий для гнилої інтелігенції безлад, і кинулася згрібати з канапи свої труси й ліфчики. Коли нахилялася до мене спиною, то жоден рубчик не засвідчив, що під халатом у неї є білизна. Мабуть, щойно виповзла з лазнички. За мить вона зникла, а відтак з’явилася в шортах і блюзці. Сіла на канапі навпроти мене й улаштувала допит: хто я, що я, чим займаюся. Я, звісно, розписав себе в неймовірно привабливих барвах, хизуючись неабияким літературним досвідом у написанні мемуарів, авжеж, воєнних також. Коли я говорив, вона уважно мене розглядала, хоч, може, слухала не настільки уважно. Урешті встала й сказала, що приготує каву.

Генерал, рухливий худорлявий чоловік років сімдесяти, увійшов бадьорим кроком до вітальні, потиснув мені руку й сказав, що дуже радий, що доведеться працювати з молодою людиною, бо перед тим йому прислали старого пердуна, який його неймовірно діставав своїми уточнюючими питаннями і не мав ані краплі фантазії у своїй пустопорожній