Амстердам - Ієн Макьюен
Коли Клайв приїхав туди з вокзалу в найчорнішому гуморі, лаючи Вернона на всі заставки всю дорогу від Юстона, до нього вийшов сам головний інспектор — привітати великого композитора. Він дуже вдячний за те, що Клайв узяв на себе труд приїхати з Лондона, щоб допомогти слідству. І справді — наче ніхто не дратувався, що він не з’явився раніше. Вони дуже раді,— сказав один з полісменів,— що він допоможе розслідувати цей злочин. У розмові, коли Клайв давав свідчення, двоє слідчих запевнили його, що розуміють, як важко писати симфонії, коли крайній строк уже зовсім близько, і яка дилема постала перед Клайвом, коли він ховався за скелею. Вони, схоже, з розумінням поставилися до труднощів, пов’язаних із творенням центральної мелодії. Чи не міг би він наспівати її для них? Звісно, міг би. Час до часу хтось із полісменів казав щось на кшталт: «А зараз просто пригадайте все, що вам запам’яталося в тому чоловікові». Виявилося, що інспектор працював над тим, щоб отримати ступінь з англійської літератури у Відкритому Університеті[37] й особливо цікавився Блейком. В їдальні, за сендвічами з беконом, інспектор довів, що знає напам’ять усе «Отруйне древо»[38], а Клайв розповів йому, що 1978 року поклав цей вірш на музику, і це прозвучало на фестивалі в Олдборо наступного року, у виконанні Пітера Пірса[39], однак жодного разу відтоді. Там само, в їдальні, на двох стільцях, зсунутих разом, спало шестимісячне немовля. Молода мати була замкнена в камері на першому поверсі, де оговтувалася від пиятики. Весь перший день Клайв чув її жалісливі зойки і стогони, що линути з облізлого сходового майданчика.
Клайву дозволили пройти в саме серце дільниці, де людям висувалися звинувачення. Коли почало вечоріти, він, очікуючи, що знову даватиме свідчення, став свідком бійки біля столу чергового сержанта: здоровезного спітнілого підлітка з поголеною головою спіймали в палісаднику з болторізом, відмичками, ножівкою і кувалдою, яка вистромлювалася з-під пальта. Але він не грабіжник, наполягав хлопець, і його в жодному разі не слід тримати в камері. Коли ж сержант сказав, що звинувачення висунуте на законних підставах, хлопець зацідив констеблю в обличчя — і був повалений на підлогу іншими двома констеблями, які наділи на нього кайданки і повели геть. Нікого, здавалося, це особливо не схвилювало, навіть полісмена з розбитою губою, але Клайв схопився затерплою рукою за серце, що аж калатало, і був змушений сісти. Згодом патрульний приніс сполотнілого, мовчазного чотирирічного хлопчика, якого знайшли, коли той блукав по автостоянці занехаяного пабу. Ще пізніше прийшло ірландське подружжя, усе в сльозах, і заявило на малого свої права. Двоє дівчаток, закусивши пасма власного волосся (дочки-двійнята батька-бузувіра), прийшли в поліцію ховатися й отримали жартівливо-дружній прийом, мовби старі приятельки. Жінка зі скривавленим обличчям подала скаргу на чоловіка. Дуже літню пані в чорному, яку остеопороз переломив надвоє, вигнала з дому власна невістка, тож пані не мала де голову прихилити. Приходили та йшли геть соціальні працівники, і більшість із них видавалися схильними до злочинів і жалюгідними, як і їхні клієнти. Усі палили. При флуоресцентному світлі всі скидалися на хворих. Було багато гарячого чаю в пластянках, було багато криків і рутинної, безбарвної лайки, і стиснутих кулаків, і погроз, яких ніхто серйозно не сприймав. Це була одна велика нещасна родина з внутрішніми проблемами, які за своєю природою нерозв’язні. Це була родинна вітальня. Клайв зіщулився за своїм цегляно-червоним чаєм. У його світі рідко хто-небудь підвищував голос, і він увесь вечір провів у стані виснажливого хвилювання. Практично кожен з публіки, яка навідувалася сюди — добровільно чи ні, був обідраним шарпаком, і Клайву здавалося, що головна справа поліції — це залагоджувати численні та непередбачувані наслідки злиднів, що працівники й виконували з набагато більшим терпінням і меншою гидливістю, ніж зміг би він.
Подумати лише, що колись він називав полісменів свинями і доводив — під час тримісячного флірту з анархізмом у 1967 році,— що вони — причина злочинності, а колись у них узагалі відпаде потреба. Весь той час, що він був у поліції, тут з ним поводилися ґречно і навіть шанобливо. Здавалося, він їм до душі, цим полісменам, і Клайв подумав: а раптом у нього є такі риси, про які він і не знав,— вишукані манери, тиха чарівливість, можливо, авторитет. Коли він прийшов зрання давати свідчення, то не хотів нікого підвести. Його вивели на подвір’я, де були припарковані патрульні авта, а поряд вишикувалася дюжина чоловіків. Клайв одразу побачив потрібного чоловіка: третій праворуч, з довгастим худим обличчям, у впізнаваному тканому кашкеті. Яке полегшення! Коли повернулися у відділок, один зі слідчих схопив Клайва за руку і потиснув, але нічого не сказав. Навколо нього була атмосфера приховуваної радості, й усім він ще більше припав до душі. Вони працювали разом як команда, і Клайв прийняв свою роль ключового свідка в процесі обвинувачення. Пізніше був другий «парад», і цього разу — половина чоловіків у кашкетах, і в усіх — довгасті худі обличчя. Але Клайв не дав себе ввести в оману і знайшов того чоловіка в самому кінці ряду, без кашкета. У дільниці він почув од слідчих, що цей другий прогін не аж занадто важливий. Фактично, з адміністративних причин вони можуть навіть на нього не зважати. Взагалі вони в захваті від його відданості справі. Можете вважати себе почесним поліцейським. Одна патрульна машина їхатиме в бік аеропорту. Чи не бажає він, щоб його підвезли в цьому напрямі?
Його висадили просто біля будівлі терміналу. Коли Клайв вибирався з заднього сидіння та прощався, то помітив, що полісмен за кермом був
