Амстердам - Ієн Макьюен

4

Рейс до аеропорту Шипгол запізнився на дві години. Клайв сів на поїзд до центрального вокзалу і звідти в м’якому сірому надвечірньому світлі попрямував пішки до готелю. Коли переходив перший міст, йому спало на думку: наскільки Амстердам затишне і цивілізоване місто! Клайв зробив великий гак на захід, щоб пройтися вздовж каналу Брауверсґрахт. Зрештою, валіза була зовсім легка. Як утішає водойма посеред вулиці! Наскільки толерантне, відкрите, доросле місце: гарні цегляні та різьблені дерев’яні склади, перетворені на стильні апартаменти, скромні мости а-ля Ван Ґоґ, елегантні вуличні меблі, розумні, зовсім не старомодні голландці на велосипедах, зі своїми врівноваженими дітьми, які сидять ззаду. Навіть крамарі схожі на професорів, а двірники — на джазових музик. Не існує міста, облаштованого раціональніше. На ходу Клайв роздумував про Вернона і про симфонію. Твір остаточно погублений — чи просто бракований? Певно, не так бракований, як з ґанджем, причому там, де це здатний побачити лише сам Клайв. Згубно позбавлений найголовнішого. Клайв боявся прем’єри. Тепер він запевняв себе з лицемірною щирістю, що його різноманітні угоди від Вернонового імені були зумовлені лише тим, що він, Клайв, хотів дотримати слова. Те, що Вернон захотів примирення й тому вирішив поїхати в Амстердам, безсумнівно, більш ніж збіг або розрахунок. Десь у своєму чорному розбурханому серці Вернон прийняв свій фатум. Він віддав себе Клайву до рук.

Ці роздуми привели Клайва нарешті до готелю, де він дізнався, що сьогодні прийом буде о пів на восьму. Зі свого номера він подзвонив своєму знайомому, доброму лікарю, щоб обговорити всі домовленості й — востаннє — симптоми: непередбачувану, ексцентричну і вкрай асоціальну поведінку, повну втрату здорового глузду. Деструктивні нахили, манію всемогутності. Руйнацію особистості. Обговорили питання медикаментозного лікування. Як воно має здійснюватися?.. Було запропоновано використати келих шампанського, і Клайву це здалося цілком доречною святковою нотою.

До кінця репетиції лишалося ще дві години, тому, зоставивши гроші в конверті в адміністратора готелю, Клайв попросив портьє викликати для нього таксі — і за кілька хвилин уже був біля входу для артистів у Консерт-ґебау. Коли, проминувши портьє, штовхнув круглі двері, що вели до східців, до нього долинули звуки оркестру. Заключні акорди. Як і мало бути. Піднімаючись, він виправляв пасаж: тепер це мали бути валторни, а не кларнети, а для литавр указано «піано». Це моя музика! Немов мисливські роги закликали його — закликали назад до себе. Як він міг забути? Він прискорив ходу. Він чув написане ним. Він наближався до власного образу. Усі ці самотні ночі. Сповнена ненависті преса. Аллен-Креґз. Чому він марнував час усе пообіддя, чому відтягував цей момент? Він заледве примусив себе не бігти стрімголов звивистим коридором, що огинав залу. Штовхнув двері й зупинився.

Він опинився, як і розраховував, у партері, понад оркестром, а точніше — позаду ударників. Музиканти не могли його бачити, але він стояв просто перед диригентом. Проте очі в Джуліо Бо були заплющені. Він звівся навшпиньки, нахилившись уперед, простягнувши ліву руку до оркестру, і розчепірені тремтливі пальці ніжно вдихали життя у безгласний тромбон, який лагідно, мудро, змовницьки заграв перші акорди мелодії — «Nessun dorma» кінця століття, мелодії, яку Клайв учора наспівував слідчим, заради якої готовий був пожертвувати незнайомою мандрівницею. І правильно. Ноти наростали, усі струнні тримали напоготові смички, щоб видихнути перші шепоти у кружляння плинних гармоній, і Клайв тихо прослизнув у крісло, відчувши, як поринає у своєрідну непритомність. Тепер текстури накладалися: інші інструменти підхопили звуки тромбона, і дисонанс поширювався, мов інфекція, і маленькі тверді уламки — варіації, які ні до чого не приведуть,— злетіли, наче іскри, вряди-годи зіштовхуючись: перший натяк на стрімку хвилю звуків, на цунамі, яке вже здіймалося й незабаром знищить усе в себе на шляху, перш ніж розчинитися в базовій тональності. Але перш ніж це сталося, диригент постукав своєю паличкою по столу, й оркестр незграйно та неохоче затих. Джуліо Бо дочекався, коли замовкне останній інструмент, потім простягнув руки до Клайва і покликав:

— Маестро, просимо!

Клайв підвівся, і всі члени Британського симфонічного оркестру повернули голови. Коли він спускався на сцену, над пюпітрами зазвучали смички. Сурма програла дотепну річ з чотирьох нот — цитату з концерту ре-мажор — Клайва, а не Гайдна. Ах, яке це щастя — опинитися на континенті, в Європі, в ролі маестро! Який бальзам. Клайв обійняв Джуліо, потиснув руку концертмейстеру, обдарував музикантів усміхом, злегка вклонився й підніс руки, скромно здаючись, а потім повернувся до диригента й зашепотів йому на вухо. Клайв поки що нічого не казатиме оркестру з приводу твору. Зробить це вранці, коли у всіх буде свіжа голова. А зараз він щасливий просто сидіти і слухати. Додав тільки, що має зауваження про кларнети і валторни, а також «піано» у литавр.

— Так, так,— швидко озвався Джуліо.— Я бачив.

Повертаючись на своє місце, Клайв помітив, які похмурі обличчя у музикантів. Вони наполегливо працювали весь день. Прийом у готелі точно піднесе їм дух. Репетиція тривала, Бо уточнював пасажі, вислуховуючи кожну партію оркестру окремо і просячи внести правки, в тому числі позначки «легато». Зі свого місця Клайв спробував одволіктись од технічних подробиць. Зараз це просто музика, неймовірно-дивовижне перетворення думки на звук. Він нахилився вперед, заплющивши очі, зосереджуючись на кожному фрагменті, який повторював Бо. Іноді Клайв так напружено працював над частинами, що втрачав з поля зору остаточну мету — створити насолоду водночас чуттєву й абстрактну, перекласти на повітряну вібрацію цю не-мову, якої так ніколи й не осягнути, бо це танталові муки — злиття емоцій та інтелекту. Визначена послідовність нот нагадувала йому тільки зусилля, з якими він її писав. Джуліо Бо саме працював над черговим пасажем — не стільки димінуендо, скільки затиханням, і музика асоціювалася для Клайва з безладом у його студії у світанковому світлі та з підозрами, які він мав щодо себе і які навіть боявся окреслити. Велич. Він ідіот, що думав так? Безсумнівно, буває перша мить самовизнання, і безсумнівно, це завжди здається абсурдним.

Клайв знову слухав тромбон і сплутане, притихле крещендо, яке нарешті прорвалось у фіналі мелодії — гучне карнавальне тутті. Але смертельно одноманітне. Клайв затулив обличчя руками. Він був правий, коли хвилювався. Твір погублений. Перш ніж їхати в Манчестер, він оддав сторінки такими, як є. Вибору не було.