Амстердам - Ієн Макьюен

— Чудово,— сказав Френк.— Спасибі всім. Завтра продовжимо.

V

1

Траплялися такі моменти, рано-вранці, після легкого збудження на світанні, коли Лондон уже галасливо рушає на роботу, а творче натхнення урешті-решт згасає від виснаження, що Клайв підводився з-за фортепіано та втомлено шкандибав до дверей, щоб вимкнути світильники у студії і роздивитися багатий, красивий хаос, який оточував його у важкій праці, й тоді знову виринала швидкоплинна думка, уривок підозри, якою він не поділився б із жодною людиною на світі, навіть не занотував би в особистому щоденнику, а ключове слово промовив подумки дуже неохоче; думка була цілком проста: він не надто перебільшує, вважаючи, що він... геній. Геній. Хоч він, почуваючись дещо винним, подумки милувався цим словом, проте не дозволив би йому зірватися з уст. Цей термін постраждав від інфляції, але ж, безперечно, є певний рівень досягнень, «золотий стандарт», який не обговорюється, який виходить за рамки приватної опінії. Таких людей небагато. З-поміж співвітчизників — Шекспір є безперечним генієм, і Дарвін, і Ньютон — про них так усі кажуть. Перселл — майже. Бритен — меншою мірою, хоча і вписується в діапазон. Але тут немає Бетховенів. Коли у Клайва виникла така підозра щодо себе,— а виникала вона три або чотири рази, відколи він повернувся з Озерного краю,— світ робився безмежним і непорушним, і в сіро-блакитному мерехтінні березневого ранку фортепіано, «MIDI», тарілки і чашки, крісло Моллі ставали неначе ліплені, набуваючи округлості, нагадуючи Клайву про те, як йому бачилися речі одного разу замолоду, коли він ужив мескалін[33]: роздуті, отруєні значущістю. І він, лягаючи в ліжко, бачив студію такою, якою вона б могла постати у документальному фільмі про нього, що розкривав би цікавій авдиторії, як народжувався шедевр. Клайв побачив і себе — зернисте обернене зображення, яке застигло на порозі в брудній широкій білій сорочці: джинси обтягують опуклий живіт, очі з темними колами, налляті зморою,— композитор, героїчний і милий у своєму здичавінні, зарослий щетиною. Це були воістину видатні миті в період радісного творчого спалаху, якого він ще не знав, і в такі моменти Клайв у стані, близькому до галюцинацій, полишав роботу і пропливав східцями до себе в спальню, скидав черевики й пірнав під ковдру, щоб віддатися сну без сновидінь — хворобливому онімінню, порожнечі, смерті.

Прокидався він під кінець дня, натягував пантофлі та йшов на кухню, щоб з’їсти холодні закуски, залишені йому економкою. Відкорковував пляшку вина і брав із собою в студію, де вже чекав повний термос кави, і починав нову мандрівку у ніч. За спиною, наче звір, уже чигав крайній термін. Усього за тиждень Клайв мав зустрітися з Джуліо Бо і британським симфонічним оркестром в Амстердамі, провести два дні репетицій, а ще за два дні бути на прем’єрі в Залі вільної торгівлі[34] Бірмінгема. Враховуючи, що до кінця тисячоліття ще кілька років, цей поспіх безглуздий. Клайв уже здав переписані набіло три частини, а оркестрові партії перероблені. Секретарка дзвонила вже кілька разів, щоб забрати останні сторінки фіналу, а переписувачі завалені роботою. Тепер можна не озиратися назад, і Клайв шалено працював далі, міг тільки підцвьохувати себе і сподіватися, що роботу буде завершено до наступного тижня. Він нарікав, але в серці не переймався через цей поспіх, бо нині потребував такої роботи, волів поступитися всім, щоб могутніми зусиллями волі довести творіння до неперевершеного фіналу. Стародавні кам’яні сходи подолано, слабкі відзвуки розтанули вдалині як туман, і нова мелодія, спершу похмуро окреслена на тромбоні соло, зібрала навколо себе розмаїті оркестрові текстури — гармонію, дисонанс, кружляння варіацій, які розліталися в простір, щоб ніколи не повертатися, і нарешті консолідувалася, як вибух навпаки, і стікалася в геометричну точку непорушної безмовності; потім знову приглушений тромбон, і тоді, з глухим крещендо, неначе велетень набирає повітря на повні груди,— фінальне і колосальне повторення мелодії (з однією цікавою зміною, яку Клайву ще не вдалося виписати), що набирало обертів і наростало хвилею — цунамі звуку неймовірної швидкості, а потім злітало вгору, вище, і коли це вже здавалося за межами людських можливостей — ще вище, і врешті-решт падало різко вниз, розбиваючись на твердій і знайомій землі — в тональності до-мінор. Залишилися тільки педалі, які обіцяли розв’язку і мир у нескінченному просторі. Потім димінуендо на сорок п’ять секунд, яке розчинялось у чотирьох тактах оркестрового мовчання. Кінець.

Усе було майже зроблено. З середи на четвер Клайв переглядав і вдосконалював димінуендо. Лишалося повернутися на кілька сторінок назад, до гучного повтору і, мабуть, змінити гармонію, ба навіть саму мелодію, або розробити іншу форму ритмічного відкату — синкопи, які врізалися б у провідні ноти. Для Клайва ця варіація стала найважливішою характеристикою фіналу: вона повинна натякати на непізнаваність майбутнього. Коли тепер уже знайома мелодія повернеться востаннє, зі змінами маленькими й водночас значущими, вона мусить викликати в слухача невпевненість — це буде застереженням не чіплятися за рідне й знайоме.

У четвер уранці Клайв у ліжку саме міркував над цим; він уже засинав, коли зателефонував Вернон. Дзвінок був обнадійливий. Клайв сам планував вийти на контакт, відколи повернувся, але робота страшенно захопила його, а ця історія з фотографіями Гармоні в «Експерті» здавалася сюжетною лінією з ледь пригадуваного фільму. Він знав лише одне: він не бажає сваритися ні з ким, особливо з одним з найдавніших друзів. Коли Вернон обірвав розмову і пообіцяв завтра ввечері зайти випити, Клайву спало на думку, що, можливо, він доти й роботу завершить. Напише цю важливу зміну повторів, на створення якої піде не більш ніж одна ніч. Нарешті відішле останні сторінки і зможе покликати кількох друзів, щоб відсвяткувати. Ці щасливі думки зринули в голові, коли він поринав у сон. І коли, здавалося, не більш як за дві хвилини подзвонив Вернон і влаштував йому справжній допит, це дезорієнтувало Клайва.

«Я хочу, щоб ти пішов у поліцію і там розповів усе, що бачив».

Це був вирок, який примусив Клайва побачити істину. Він потрапив з тунелю на ясне світло. Йому пригадалася поїздка у Пенрит і ті півзабуті осяяння, і їхній кислий присмак. Кожна фраза була наче ляскання храповика — про ввічливість уже не йшлося. Викликаючи пам’ять про Моллі — «ти гидиш на могилу Моллі»,— Клайв дозволив бурхливому потоку пекучого обурення поглинути його, і коли Вернон нахабно пригрозив, що сам піде в поліцію,