В пошуках Аляски - Джон Грін
За п’ять хвилин ми всі розійшлися до своєї мети. Я йшов з Такумі. Ми відвертали увагу.
— Ми як бісова морська піхота,— сказав він.
— Перші в бій, перші на смерть,— нервово погодився я.
— Клята правда.
Він зупинився і відкрив наплічник.
— Не тут, чувак,— сказав я.— Треба дійти до будинку Орла.
— Знаю. Знаю. Просто... постривай.
Він дістав широкого обруча — брунатного, з плюшевою лисячою мордою нагорі. І вдягнув на голову.
— Що це в біса таке? — засміявсь я.
— Це моя лисяча шапочка.
— Лисяча шапочка?
— Так, лисяча шапочка.
— А навіщо тобі лисяча шапочка?
— Бо кляте лисеня нікому не зловити.
Вже за дві хвилини ми сиділи навпочіпки за деревами, які росли за півсотні футів од чорного ходу домівки Орла. У мене серце калатало, як барабани в музиці техно.
— Тридцять секунд,— прошепотів Такумі, й мені раптом стало моторошно, як тої ночі, коли я щойно приїхав, познайомився з Аляскою і вона схопила мене за руку і прошепотіла: «Гайда-гайда-гайда». Але я взяв себе в руки.
Подумав: «Ми задалеко».
Подумав: «Він не почує».
Подумав: «Він почує і вискочить так швидко, що ми не встигнемо утекти».
Подумав: «Двадцять секунд». Дихав я важко і часто.
— Пампушечку,— прошепотів Такумі,— ти впораєшся. Біжи, та й годі.
— Ага.
Біжи. Коліна не підкошуються. Легені працюють. Біжи — та й годі.
— П’ять,— сказав він.— Чотири. Три. Два. Один. Підпалюй. Підпалюй. Підпалюй.
Загорілося з сичанням, як на Четверте липня — День незалежності, який я завжди відзначав з батьками. Якусь мить ми стояли непорушно, дивлячись на ґніт, щоб переконатися, що він загорівся. А потім Такумі крикнув пошепки:
— Бігом-бігом-бігом, чорт забирай, бігом!
І ми побігли.
За три секунди — гучна черга вибухів. Це мені нагадало автоматні черги в «Обезголовленні», тільки набагато гучніші. Ми вже кроків на двадцять встигли відбігти, але все одно здавалося, що барабанні перетинки луснуть.
Я подумав: «Ну, таке він точно почує».
Ми проминули футбольне поле, забігли в гай, на пагорб, ледве орієнтуючись на місцевості. Оскільки було темно, коріння і вкриті мохом камінці під ногами потрапляли в поле зору в останню секунду, тож я час до часу спотикався і падав, і боявся, що Орел нас наздожене, але все одно підводився і біг за Такумі, геть від школи і гуртожитків. Ми мчали, наче на ногах були сандалі з крильцями. Я мчав як гепард, чи радше як гепард, який забагато курить. А потім, рівно за хвилину, Такумі зупинився і ривком відкрив наплічника.
Прийшла моя черга провадити зворотний відлік. Я втупився у годинника. Страшно! Орел уже вийшов. Уже біжить, безперечно. Цікаво, чи швидко він бігає? Він уже старий, але напевно ж розлютився.
— П’ять, чотири, три, два, один,— і сичання. Цього разу ми навіть паузи не робили, просто побігли — далі, на захід. Дихалося важко. Я зовсім не був упевнений, що протримаюся тридцять хвилин. Вибухнули петарди.
Коли гуркіт стих, ми почули крик:
— ЗУПИНІТЬСЯ НЕГАЙНО!
Але ми не зупинилися. Зупинок у плані не було.
— Я лисеня,— шепотів Такумі — і собі, і мені.— Лисеня ніхто не зловить.
За хвилину знову надійшла моя черга. Такумі лічив. Ґніт загорівся. Ми побігли.
Але сталася осічка. Ми були готові до однієї осічки: запасна зв’язка петард у нас була. Але ще одна коштуватиме Алясці з Полковником цілої хвилини. Такумі сів навпочіпки, підпалив ґніт і побіг. Залунали вибухи. Петарди трісь-трісь-тріщали в унісон з моїм серцем.
Коли вони затихли, я почув:
— СТІЙТЕ, БО ВИКЛИЧУ ПОЛІЦІЮ!
Голос долинав здалеку, але я відчував на собі Фатальний Погляд.
— Свині не спинять лисеня, бо я прудкий,— сказав Такумі сам собі.— Так я римую на ходу — бо я меткий.
Полковник попередив нас про можливі погрози поліцією, але непокоїтися не радив. Орлу поліція в школі самому ні до чого. Погана репутація для школи. Отож ми бігли. Перестрибуючи перешкоди і продираючись крізь дерева і чагарники. Падали. Підводилися. Якби Орел раптом не зміг переслідувати нас за вибухами петард, оті нескінченні «чорт-чорт-чорт», які ми видихали, спотикаючись об повалені дерева і падаючи в шипшину, не дали б йому збитися з курсу.
Одна хвилина. Я опустився навколішки, підпалив ґніт, побіг. Бах!
Потім ми звернули на північ, гадаючи, що вже минули озеро. Це було ключовим моментом плану. Що далі ми тікаємо, залишаючись при цьому на території школи, то далі побіжить і Орел. Що далі він побіжить, то далі опиниться від навчального корпусу, де чаклували Полковник з Аляскою. Потім ми планували зробити невелике коло неподалік навчального корпусу, а відтак повернути на схід до струмка, дійти до мосту над яскинею, а там знову вийти на дорогу і переможно повернулися до сінника.
Але ось у чому справа: ми трохи збилися з дороги. Озеро ми ще не минули — перед нами лежало поле, після якого тільки й буде озеро. Ми були ще занадто близько до навчального корпусу, бігти залишалося тільки вперед, я подивився на Такумі, який біг поруч, нога в ногу, і він просто звелів:
— Кидай.
Я опустився навколішки, підпалив ґніт, і ми помчали далі. Ми саме перетинали галявину, тож якщо Орел просто позаду, він нас побачить. Ми дісталися південного краю озера і помчали уздовж берега. Озеро було не таке й велике — зо чверть милі завдовжки, тож бігти залишалося небагато, коли я дещо побачив.
Лебідь.
Він плив до нас, як одержимий. Люто ляскаючи крилами, він випірнув на берег просто перед нами, видаючи ні з чим не порівнянний дикий звук: наймерзенніші ноти з передсмертного крику кролика плюс наймерзенніші ноти з дитячого плачу,— але іншого шляху не було, тож ми помчали далі. На бігу я втелющився в лебедя, а він дзьобнув мене в дупу. За деякий час я почав помітно кульгати, бо дупа у мене буквально горіла, і я думав: «Чого слина у цього лебедя так пече?»
Двадцять третя зв’язка петард теж не вибухнула, але ми втратили цілу хвилину. Але я потребував цієї хвилини. Я вмирав від утоми. Печіння в лівій сідниці перейшло в біль, що посилювався, коли я
