В пошуках Аляски - Джон Грін

Лара засміялася.

— Майлзе, вибач.

— Усе гаразд,— відказав я.— Головне, ти про своє лихо теж розкажи, щоб і я посміявся,— усміхнувсь я, і ми ще посміялися разом.

— Мій найкращий день, напевно, був водночас і найгіршим. Бо мені довелося все покинути. Тобто, звучить безглуздо, але і дитинство скінчилося, адже, як правило, дванадцятирічній не доводиться розбиратися з формами W-2.

— Що це за форми W-2? — не зрозумів я.

— Ось про це і рі-іч. Податкові документи. Отож. Той же самий день.

Ларі завжди доводилося говорити за батьків, думав я, і вона не навчилася говорити за себе. Я теж це погано вмів. Ми мали з нею одну важливу спільну рису, особисту, якої не було ні в Аляски, ні в кого іншого, хоча якось так виходило, що ми з Ларою не могли порозумітися. Може, це вечірнє сонце грало в її темних косах, але мені раптом закортіло її поцілувати; щоб цілуватися, говорити необов’язково, спогади про те, що мене вивернуло на її джинси, і про місяці мовчазного уникання одне одного, розтанули як дим.

— Твоя черга, Такумі.

— Найгірший день у моєму житті,— мовив Такумі,— дев’ятого червня двохтисячного року. Померла моя бабуся, яка жила в Японії. Вона загинула в автокатастрофі, а я за два дні повинен був летіти До неї. Я думав, що проведу все літо з нею і з дідусем, а вийшло, що прилетів на похорон, і це була наша перша зустріч — доти я бачив її тільки на світлинах. Похорон був за буддійським обрядом, її кремували, але доти, ну, вона була не зовсім буддистка. Тобто, з релігією там усе складно, трохи буддизму, трохи синтоїзму, але вам це нецікаво, суть у тому, що її спалили на цьому самому... на погребальному вогнищі абощо. Й ось уявіть, я її побачив уперше в житті перед спаленням. Найгірший день.

Полковник закурив цигарку, кинув її мені, а для себе дістав ще одну. Це було моторошно — він вгадував, що я хочу курити. Ми справді були схожі на старе подружжя. Подумалося: «Нерозумно кидатися запаленими цигарками у сіннику»,— та потім занепокоєння минулося, але я намагався не струшувати попіл на сіно.

— Однозначного переможця поки що немає,— висловився Полковник.— Ще змагаємося. Твоя черга, подруго.

Аляска лежала на спині, заклавши руки за голову. Вона заговорила неголосно і швидко, але тихий день уже перетворювався на ще тихший вечір — з приходом зими комах не стало,— і чули ми її добре.

— Наступного дня по тому, як ми з мамою з’їздили в зоопарк, де їй сподобалися мавпи, а мені ведмеді, була п’ятниця. Я повернулася додому зі школи. Мама обійняла мене, звеліла йти вчити уроки в свою кімнату, пообіцявши, що потім можна буде подивитися телевізор. Я пішла до себе в кімнату, а вона сіла на кухні за стіл, я так думаю, а потім знагла як зойкне, я вибігла, а мама впала на підлогу. Вона лежала на підлозі, схопившись за голову, і трусилася. І я перелякалася. Треба було дев’ять-один-один набирати, а я натомість розкричалася і розплакалася, а за деякий час мама перестала сіпатися, і я подумала, що вона заснула і що у неї все минулося. І я просто сиділа поруч з нею на підлозі, поки за годину не прийшов тато. Він закричав: «Чому ти дев’ять-один-один не подзвонила?» — і спробував їй штучне дихання зробити, але вона вже зовсім мертва була. Аневризма. Найгірший день. Я перемогла. Пийте.

І ми випили.

З хвилину всі мовчали, а потім Такумі запитав:

— Тато звинувачував тебе?

— Ні, тільки першої миті. Але справді. Хто б не звинувачував?

— Ти ж зовсім маленька була,— не погодився Такумі. Я був надто здивований і збентежений — не міг нічого сказати, намагався якось співставити це з тим, що знав про Алясчину родину. Жарт про «тук-тук» — у шість років. Мама раніше курила, а тепер уже ні, ну звісно.

— Ага. Маленька. Маленькі цілком можуть дев’ять-один-один набрати. Повсякчас так і роблять. Дай вина,— сказала вона байдуже. І стала пити, не відриваючи голови від сіна.

— Вибач,— сказав Такумі.

— Чому ти цього раніше не розповідала? — тихо запитав Полковник.

— Не було нагоди.

На цьому запитання скінчилися. Що тут у біса ще скажеш?

Тиша тривала дуже довго, ми передавали вино по колу, потихеньку п’яніли, і я піймав себе на тому, що думаю про президента Вільяма Маккінлі, це третій за рахунком американський президент, якого вбили. Він прожив кілька Днів по тому, як у нього стріляли, і під кінець його дружина почала плакати і кричати: «Я теж хочу піти! Я теж хочу піти!» Зібравши останні сили, Маккінлі обернув до неї голову і відказав: «Ми всі йдемо».

Ця подія була головною у житті Аляски. Тепер я зрозумів, що вона мала на увазі, коли плакала й казала, що вона все псує. І кого вона мала на увазі, кажучи, що всіх тільки підводить. То було «все» і «всі» в її житті, і я мимоволі уявляв маленьку, худеньку восьмирічну дівчинку з замурзаними пальцями, яка дивиться на маму, що корчиться на підлозі. Потім Аляска сідає поруч з мертвою-а-може-ще-ні мамою; яка, думаю, дихати на той час уже перестала, але ще не охолола. І в цю мить між життям і смертю дівчинка мовчки сиділа поруч. Аляска, певно, тоді почувалася вкрай безпомічною, адже їй навіть не спало на думку зробити те єдине, що вона могла: викликати «швидку». Ми з часом розуміємо, що батьки не можуть ні порятуватися, ні врятувати нас, що всіх, хто потрапив у річку часу, рано чи пізно підводною течією виносить у море — словом, ми всі йдемо.

І вона стала імпульсивною, злякавшись своєї бездіяльності настільки, що тепер, навпаки, ніяк не може погамуватися. Коли Орел налякав її виключенням зі школи, Аляска, напевно, виказала Марію, бо те ім’я перше спало їй на думку, адже їй зовсім не хотілося, щоб її вигнали зі школи, а мислити ясно вона не могла. Я впевнений, що Аляска просто перелякалася. Та, мабуть,— і це набагато важливіше,— ще дужче вона боялася того, що її знову паралізує страх.

«Ми всі йдемо»,— сказав Маккінлі дружині, й так воно і є. Це і є той самий лабіринт страждань. Ми всі йдемо. Знайди вихід