В пошуках Аляски - Джон Грін
— Куди тобі треба?
Вона сіла та, схлипуючи, схилила голову між коліна.
— Будь ласка, відверніть увагу Орла, щоб я могла вибратися. Будь ласка.
Ми з Полковником одностайно — однаково винні — сказали:
— О’кей.
— Тільки фари не вмикай,— попередив Полковник.— Веди дуже повільно і не вмикай фари. З тобою все гаразд?
— Чорт,— вилаялася Аляска.— Просто візьміть Орла на себе,— сказала вона, ридаючи як дитина.— Господи, о Господи, прости.
— О’кей,— відказав Полковник.— Заводь авто, коли вибухне друга зв’язка петард.
І ми пішли.
Не сказали: «Не сідай за кермо. Ти п’яна».
Не сказали: «Ми тебе не пустимо в машину — ти надто засмучена».
Не сказали: «Ми поїдемо з тобою».
Не сказали: «Це зачекає до завтра. Що завгодно — геть усе — зачекає».
Ми пішли у лазничку й дістали з-під раковини останні три зв’язки петард, а потім побігли до будинку Орла. Хоч і не впевнені були, що це спрацює вдруге.
Але спрацювало. Орел вискочив з будинку, тільки-но загриміла перша зв’язка петард,— напевно, він нас чекав,— ми кинулися в гай і завели його досить далеко, він точно не міг почути, як виїжджає Аляска. Потім ми повернулися назад, перейшовши струмок, щоб скоротити, залізли в кімнату №43 крізь вікно і поснули як немовлята.
Після
наступний день
олковник спав неспокійним сном п’яного, а я лежав горілиць на нижньому ліжку, вуста сіпалися, так наче я й досі цілувався, і ми б, напевне, проспали уроки, якби о восьмій нас не збудив Орел, тричі швидко постукавши у двері. Поки я перевертався на бік, він відчинив двері, й у кімнату ринуло ранкове світло.— Усім зібратися в спортзалі,— сказав він. Я подивився на нього, примружившись: через сліпуче сонце у нього за спиною він перетворився на силует.— Негайно,— додав Орел, і я все зрозумів. Нам гаплик. Нас спіймали. Забагато було розіслано листів зі звітами. І забагато випито за короткий час. Навіщо було ще вчора пиячити? Раптом знову повернулося оте відчуття — смак вина, цигарок, гігієнічної помади і Аляски, і я замислився: вона поцілувала мене тому, що напилася? «Тільки не виганяйте мене,— подумав я.— Не треба, будь ласка. Я ж тільки-но почав її цілувати».
І, наче відповідаючи на моє благання, Орел сказав:
— Неприємностей у вас не буде. Просто хутчій зберіться в спортзалі.
Нагорі перекотився Полковник.
— Що сталося?
— Дещо жахливе,— з цими словами Орел зачинив по собі двері.
Піднявши з підлоги джинси, Полковник мовив:
— Так уже було кілька років тому. Коли померла Гайдова дружина. А тепер, напевно, й він сам. Бідолаха, його подихи були вже полічені,— Полковник звів на мене погляд червоних, насилу розплющених очей і позіхнув.
— У тебе, здається, невеличке похмілля,— зауважив я.
Він заплющив очі.
— Ну, тоді я добре тримаюся, Пампушечку, бо похмілля насправді жахливе.
— Я Аляску поцілував.
— Авжеж, я не настільки напився. Гайда!
І ми попрямували через двір до спортзали. Я вбрався в мішкуваті джинси, кофтину на голе тіло, ще й не зачесався зі сну. Всі вчителі ходили по гуртожитках і гукали нас у спортзалу, серед них не було тільки доктора Гайда. Я уявив, що він лежить удома мертвий, подумав: цікаво, хто його знайшов, як узагалі хтось дізнався, що його немає, ще до того, як почалися уроки?
— Я не бачу доктора Гайда,— повідомив я Полковнику.
— Бідолаха.
Коли ми прийшли, спортзала вже була наполовину заповнена. У центрі баскетбольного майданчика, ближче до трибун, поставили кафедру. Я сів у другому ряду, а Полковник — просто переді мною. Мої думки роздвоювалися — мені було сумно через доктора Гайда, а ще я згадував Алясчині губи — близько-близько до моїх, коли вона прошепотіла: «Далі буде?»
Мені й на думку не спало — навіть тоді, коли до зали увійшов доктор Гайд і повільно, маленькими кроками рушив до нас із Полковником.
— Гайд тут,— поплескав я Полковника по плечу.
— Чорт!
— Що таке? — не зрозумів я.
— Аляска де?
— О ні,— відказав я.
— Пампушечку, вона тут чи ні? — запитав він, і тоді ми обидва підвелися і почали оглядати трибуни.
Орел піднявся на подіум і запитав:
— Усі зібралися?
— Ні,— відказав я.— Аляски немає.
Орел опустив очі.
— А решта?
— Аляски немає!
— О’кей, Майлзе. Дякую.
— Без Аляски не можна починати.
Орел подивився на мене. Він безгучно плакав. По щоках і підборіддю котилися сльози й падали на вельветові штани. Він дивився на мене, але не своїм Фатальним Поглядом. Він часто кліпав, сльози котилися обличчям, і Орел здавався — чорт забирай — нещасним.
— Будь ласка, сер,— знову сказав я.— Будь ласка, почекаймо на Аляску.
Я відчував, що всі дивляться на нас, намагаючись усвідомити те, що я й так уже зрозумів, але досі не міг у це повірити.
Орел опустив погляд і прикусив нижню губу.
— Вночі Аляска Янг потрапила в страшну аварію,— сльози в нього побігли ще дужче.— Вона загинула. Аляска померла.
На мить усі в залі замовкли, тут ніколи не бувало так тихо, навіть перед тим, як Полковник кпив з команди суперника перед штрафними. Я дивився на потилицю Полковника. Просто втупився в його густе волосся. Така тиша панувала, що було чути, як усі затамували подих, це був вакуум — сто дев’яносто школярів хапнули ротом повітря.
Я подумав: «Це я винен».
Подумав: «Мені недобре».
Подумав: «Мене зараз виверне».
Я підвівся і вибіг геть. Дістався до смітниці за п’ять футів од двостулкових дверей зали і просто-таки пірнув у пластикові пляшки і недоїдений бургер з «Макдональдза». Але майже нічого не виблював. Я просто стояв нахилившись, м’язи на животі напружилися, горло стискалося, з горлянки вихоплювалося утробне ве-е-ек, позиви блювати не припинялися. Коли трохи попускало, я щосили втягував у легені повітря. Її вуста. Мертві й холодні. Далі не буде. Я знав, що вона була п’яна. Засмучена. Не можна дозволяти людині сідати за кермо, коли вона випила і дратується. Авжеж. О Господи, Майлзе, що з тобою в біса не так? І тут нарешті з мене ринула блювота, заливаючи сміття. Це було все, що лишилося від Аляски у мене в роті, й тепер воно в смітниці. І знову, і знову, а тоді — о’кей,
