В пошуках Аляски - Джон Грін

class="p1">По обіді ми знову зібралися в спортзалі. Орел сказав, що школа замовить автобус до Вайн-Стейшна на похорон у неділю. Коли всі підвелися йти геть, я помітив, що Такумі з Ларою прямують до мене. Зустрівшись зі мною поглядом, Лара легенько усміхнулась. Я теж усміхнувся їй, але потім поспішно розвернувся і сховався в натовпі жалібників, що виходили зі спортзали.

Я сплю, а в кімнату залітає Аляска. Гола і ціла. Її перса, які я тільки трішки помацав у темряві, неймовірно повні та звисають. Вона за декілька дюймів од мене, я відчуваю на обличчі її теплий і солодкий подих, це схоже на вітерець у високій траві.

— Привіт,— кажу я,— скучив за тобою.

— Маєш добрий вигляд, Пампушечку.

— Ти теж.

— Я зовсім гола,— відповідає вона зі сміхом.— Чому я така гола?

— Я просто хочу, щоб ти лишилася.

— Ні,— каже вона і падає на мене всією своєю вагою, ламаючи мені груди, вибиваючи з мене дух,— вона холодна і мокра, мов підтала крига. Голова у неї розколота надвоє, з тріщини в черепі цебенить рожево-сірий слиз, крапаючи мені на обличчя, а від неї смердить формальдегідом і тліном. Мене знову мало не вивертає, я з жахом скидаю її з себе.

Я прокинувся, бо котився з ліжка, й нарешті гепнувся на підлогу. Слава Богу, моє місце нижнє. Я проспав чотирнадцять годин. Був ранок. Середа, подумав я. Похорон у неділю. Я гадав, чи повернеться доти Полковник і де він узагалі. Він мусить повернутися, бо я не можу піти сам-один, а йти з кимось, крім Полковника, все одно що самому.

У двері гупав холодний вітер, дерева за вікном хиталися з такою силою, що я чув їхнє рипіння у кімнаті, а я сів на ліжку і думав про Полковника, який іде зараз кудись, похиливши голову і зціпивши зуби, проти вітру.

за чотири дні після

ула п’ята година ранку, я читав біографію дослідника Мерівезера Льюїса (експедиція Льюїса і Кларка), намагаючись не заснути, і тут двері відчинилися й увійшов Полковник.

Його білі руки тремтіли, альманах, якого він тримав, тіпався, як маріонетка без мотузочків.

— Змерз? — запитав я.

Полковник кивнув, скинув кросівки і заліз у мою постіль на нижньому ліжку, накрившись ковдрою. Вистукував зубами морзянку.

— Господи. З тобою все гаразд?

— Уже краще. Тепліше,— відказав він. З-під ковдри вистромилася його примарно-біла маленька долоня.— Візьми мене за руку, візьмеш?

— Гаразд, але і тільки. Ніяких поцілунків...— (Стьобана ковдра затрусилася від сміху).— Де ти був?

— Ходив у Монтевалло.

— Сорок миль?!

— Сорок дві,— виправив він мене.— Ну. Сорок дві туди. Сорок дві назад. Вісімдесят дві милі. Ні. Вісімдесят чотири. Так. Вісімдесят чотири милі за сорок п’ять годин.

— І що там у біса такого в Монтевалло? — поцікавився я.

— Нічого особливого. Я просто йшов, поки зовсім не змерз, а потім повернув назад.

— Ти не спав?

— Ні! Сни нестерпні. У снах вона більше навіть на себе не схожа. І я вже не пам’ятаю, яка вона була насправді.

Я відпустив його руку, схопив минулорічний фотоальбом і знайшов Алясчине фото. На цьому чорно-білому знімку вона була в жовтогарячій майці й низьких темних джинсах, які спускалися на її худенькі стегна, рот застиг у широкій усмішці, лівою рукою Аляска схопила Такумі за шию. Коси спадають на обличчя, затуляючи щоки.

— Атож,— мовив Полковник.— Ага. Я так втомлювався від того, що вона засмучувалася без причини. Раптом спохмурніє і заводить про якийсь клятий тягар трагедії абощо, але ніколи не казала, що саме сталося, ніколи не пояснювала клятої причини свого суму. А повинна ж бути причина. Мене кинула дівчина — мені сумно. Мене заскочили з цигаркою — мені кепсько. Голова болить — я сердитий. А в неї не було причини, Пампушечку. Я так втомився терпіти її драми. І я дозволив їй піти. Господи!

Мене теж часом дратував її перепади настрою, але не в ту ніч. У ту ніч я відпустив її, бо вона попросила. Це було просто — і безглуздо.

Рука у Полковника була зовсім маленька, і я знову стиснув її: у мене проникав його холод, а в нього — моє тепло.

— Я ще чисельність населення вивчив,— мовив він.

— Узбекистан.

— Двадцять чотири мільйони сімсот п’ятдесят п’ять тисяч п’ятсот дев’ятнадцять.

— Камерун,— сказав я, та було запізно. Полковник заснув, його рука розслабилася в моїй долоні. Я сховав її під ковдру і заліз у його ліжко — принаймні на цю ніч я стану людиною, яка полюбляє горішні полиці. Я заснув, слухаючи його повільне рівне дихання — впертість нарешті відступала перед обличчям непереборної втоми.

за шість днів після

 неділю я встав, проспавши три години, і вперше за довгий час прийняв душ. Одягнув єдиний свій, костюм. Я не збирався його сюди брати, але мама сказала, що костюм може знадобитися, і так і виявилося.

У Полковника костюма не було, і через свій малий зріст він навіть не міг позичити його у когось іншого, тому він вбрався в чорні штани і сіру сорочку.

— Краватку з фламінго навряд чи варто вдягати,— сказав він, натягуючи чорні шкарпетки.

— Вона занадто святкова, не для такої події,— відказав я.

— В оперу її не надінеш,— озвався він, мало не посміхаючись.— На похорон теж. На ній навіть не повіситися. Даремна якась краватка.

Я позичив йому свою.

Щоб відвезти учнів у містечко Вайн-Стейшн, з якого була родом Аляска, найняли спеціальні автобуси, але ми з Ларою, Полковником і Такумі поїхали на бездоріжнику Такумі — об’їзним шляхом, щоб не бачити того місця на трасі. Я дивився з вікна, як розлогі передмістя Бірмінгема змінюються невисокими пагорбами і полями північної Алабами.

Такумі з Ларою сиділи попереду, він розповідав їй, як Аляску влітку «бібіпнули» за цицьку, Лара сміялася. Цю історію я почув, коли побачив Аляску вперше, а незабаром побачу її востаннє. Я гостро відчував несправедливість, адже зі мною обійшлися нечесно: я покохав дівчину, вона була готова покохати мене, але не встигла, бо загинула. Нахилившись уперед, я вперся чолом у сидіння Такумі й розплакався, схлипував, відчуваючи навіть не так журбу, як біль. Було дуже боляче, й це не евфемізм. Боляче, як коли б’ють.