В пошуках Аляски - Джон Грін

class="p1">Останні слова Мерівезера Льюїса були такі: «Я не боягуз, але я занадто сильний. Тяжко помирати». Я в цьому не сумніваюся, але навряд чи це важче, ніж лишитися тут самому. Я продовжував думати про Льюїса, коли заходив у трикутну каплицю, з’єднану одноповерховим поховальним бюро Вайн-Стейшна, містечка в Алабамі, яке виявилося саме таким депресивним, як і змальовувала Аляска. Тхнуло цвіллю і дезінфекцією, у жовтих шпалер у фойє відклеїлися куточки.

— Ви всі до міс Янг? — запитав якийсь хлопець у Полковника, і той кивнув. Нас відвели у велику кімнату з декількома рядами розкладних стільців, де був тільки один чоловік. Він стояв навколішках перед труною, яку помістили в центрі каплиці. Труна була закрита. Закрита. Аляску я більше не побачу. Не зможу поцілувати її в чоло. Не гляну на неї востаннє. Але мені це було необхідно, необхідно її побачити, і я запитав занадто голосно:

— Чому труна закрита?

Чоловік з черевом, обтягнутим занадто тісним костюмом, обернувся і пішов до мене.

— У її мами,— сказав він,— у її мами була відкрита. Й Аляска мені звеліла: «Потурбуйся, щоб мене ніхто не бачив мертвою, татку»,— ось чому. Синку, її все одно тут немає. Вона тепер з Господом.

І він обійняв мене за плечі, цей чоловік, що так погладшав одтоді, коли йому востаннє доводилося вдягати цей костюм, і мені було боляче думати про те, як я його підвів, а в нього блищали очі — такі самі зелені, як у Аляски, глибоко посаджені, він був схожий на зеленоокого привида, який чомусь досі дихає, на привида, який благає: не вмирай, не вмирай, не вмирай, Аляско. Не вмирай. Я відійшов від нього, обійшов Такумі й Лару й опустився навколішки перед труною, поклав руки на її гладеньку поверхню — це було червоне дерево темного відтінку, як її коси. Я відчув, як мені на плечі опустилися маленькі долоні Полковника, на голову впала сльозинка, і на якийсь час ми лишилися втрьох — шкільні автобуси ще не приїхали, а Лара з Такумі десь розчинилися, тож нас було троє — точніше, три тіла і двоє людей,— і тільки ми троє знали, що саме сталося в ту ніч, і між нами трьома було занадто багато шарів усього, занадто багато всього не давало нам торкнутися одне одного. Полковник заговорив:

— Я так хочу її врятувати!

— Чипе, її більше немає,— сказав я, і він мовив:

— Я сподівався, що відчую, як вона дивиться на нас згори, але ти маєш рацію, її більше немає.

— Господи,— сказав я,— Аляско, я тебе кохаю. Я тебе кохаю.

— Я тобі співчуваю Пампушечку,— прошепотів Полковник.— Я знаю, що ти її кохав.

— Ні. Тільки не в минулому часі,— озвався я. Вона вже не людина, просто тлінь, але я кохав її в теперішньому часі. Полковник опустився навколішки поруч зі мною, притулився вустами до труни і прошепотів:

— Аляско, пробач, я так жалкую. Ти заслуговувала на кращого друга.

Невже вмирати так важко, пане Льюїсе? Той лабіринт і справді гірший, ніж цей?

за сім днів після

есь наступний день я просидів у нашій кімнаті, без звуку граючи в футбол, бо водночас і не робити нічого не міг, і робити теж нічого не міг. Це був День Мартіна Лютера Кінга, останній вихідний перед початком занять, а я ні про що думати не міг, лише про те, що я її вбив. Ранок Полковник провів зі мною, але потім вирішив піти до їдальні по м’ясний рулет.

— Ходімо,— покликав він.

— Я не голодний.

— Треба їсти.

— Справді? — спитав я, не відриваючись від гри.

— Господи. Гаразд.

Зітхнувши, він пішов, захряснувши по собі двері. «Він і досі страшенно сердитий»,— раптом подумав я з жалістю. А сердитися нема причини. Сердитість відволікає від всеохопної туги, від чесного усвідомлення того факту, що ми її вбили, позбавили майбутнього і життя. Сердячись, цього не виправиш. Трясця.

— Ну і як був рулет? — запитав я, коли Полковник повернувся.

— Як і був. І не м’ясний, і не рулет,— Полковник сів поруч зі мною.— Зі мною їв Орел. Питав, чи не ми петарди ті підривали.

Я поставив гру на паузу і розвернувся до нього. Полковник однією рукою відколупував один з останніх шматків блакитного вінілу з поролонової канапи.

— А ти сказав? — запитав я.

— Я не зізнався. Хай там як, він сказав, що завтра приїде її чи то тітка, чи то ще хтось — забрати речі з кімнати. Тож якщо там є щось наше або таке, чого тітці краще не бачити...

Я знову повернувся до гри й мовив:

— Сьогодні я до цього не готовий.

— Тоді я сам піду,— відказав він. І розвернувся й пішов, лишивши двері відчиненими, і кусючий холод хутко переміг нашу благеньку батарею, тож я знову натиснув на паузу і пішов зачиняти двері — і визирнув подивитися, чи увійшов Полковник у її кімнату, але виявилося, що він так і стоїть за нашими дверима, й тоді він схопив мене за кофтину, всміхнувся і заявив:

— Я так і знав, що ти не змусиш мене йти самого. Я так і знав.

Я похитав головою і закотив очі, але все-таки пішов з ним коридором повз телефон — у її кімнату.

З самої Алясчиної смерті я не думав про те, як вона пахне. Та коли Полковник відчинив двері, я відчув її аромат: мокрої землі, трави, тютюнового диму, а під усім цим — нотки ванільного лосьйону для тіла. Вона знову заполонила моє тепер, і тільки з тактовності я не пхнув голову в її переповнений бак з брудною білизною, що стояв біля шафи. Все було так, як я пам’ятав: сотні книжок стосами височать попід стінами, зім’ята бузкова ковдра валяється в ногах ліжка, хистка вежа книжок на маленькому столику, з-під ліжка стирчить свічка-вулкан. Усе було так, як я і чекав, але запах, безсумнівно Алясчин, вразив мене. Я зупинився посеред кімнати, заплющив очі й повільно вдихав через ніс ваніль і нескошену осінню траву, але з кожним повільним подихом пахощі ті слабшали, оскільки я до них звикав, і незабаром