В пошуках Аляски - Джон Грін
Понеділок, вівторок і середа були для мене тортурами. Полковник повсякчас був з Аляскою, а мене вони не запрошували. Тож я забагато часу приділяв підготовці до іспитів, що неабияк вплинуло на мої результати. Я навіть курсову з релігієзнавства нарешті закінчив.
Відповідь на головне питання у мене вийшла досить прямолінійна. Більшість християн і мусульман вірять у рай і пекло, хоча в обох релігіях існує незгода щодо того, які саме вчинки до якого загробного життя призводять. У буддистів усе складніше — це пов’язано з буддистським вченням «анатта», яке загалом полягає в тому, що людина не має вічної душі. Натомість люди мають енергію, і ця енергія перехідна — переходить з одного тіла в інше, нескінченно реінкарнуючись, аж сягне просвітлення.
Висновки писати я ніколи не любив — ти просто повторюєш те, що вже написав, додаючи фрази на кшталт «Підсумовуючи» і «На закінчення». Я цього не робив, а натомість написав про те, чому мені це питання здається важливим. Людям, думав я, потрібна визначеність, їм нестерпна ідея, що по смерті нас чекає величезне чорне ніщо, з тим, що їхні кохані припинять існувати, вони не можуть навіть уявити, що й самі колись припинять існувати. І врешті я дійшов висновку, що люди вірять у загробне життя, бо без цієї віри жити нестерпно.
за три дні до
п’ятницю, після напрочуд успішно складеного іспиту з математики, яким закінчилися моя перша сесія у «Калвер-Кріку», я спакував у наплічник одяг («Обирай нью-йоркський тренд,— радив Полковник.— Обирай чорне. Обирай розсудливо. Щоб було зручно, але тепло») і спальник, ми зайшли по Такумі в його кімнату і попрямували до будинку Орла. Одягнений Орел був як завжди, і мені подумалося, що у нього в шафі, мабуть, висить тридцять однакових білих сорочок і чорних краваток. Він, напевно, щоранку підходить до неї, оцінює свій гардероб і думає: «Гм... гм... може, білу сорочку з чорною краваткою?» Дружина йому не завадила б.— Я хочу запросити Майлза й Такумі до себе в Нью-Гоуп на вихідні,— повідомив йому Полковник.
— Майлзу настільки сподобався Нью-Гоуп? — запитав мене Орел.
— Ще б пак! На сто’нці тре’лерів плану’ться велика гулянка! — мовив Полковник. Він умів, коли схоче, говорити з південним акцентом, хоча зазвичай, як і всі в «Калвер-Кріку», розмовляв без акценту.
— Почекайте, я спершу вашій мамі подзвоню,— сказав йому Орел.
Такумі глянув на мене з погано прихованою панікою в очах, і я відчув, як мій обід — смажена курка — заворушився в шлунку. А Полковник просто усміхнувся:
— Певна річ.
— На ці вихідні Чип, Майлз і Такумі будуть у вас?.. Так, мем... Ха!.. О’кей. До побачення.
Орел подивився на Полковника.
— У тебе чудова мама,— усміхнувся він.
— А то я не знаю,— Полковник теж усміхнувся.— До зустрічі в неділю.
Коли ми йшли до стоянки біля спортзали, Полковник мовив:
— Я вчора їй подзвонив і попросив мене прикрити, вона й не запитала навіщо. Сказала просто: «Синку, я тобі довіряю»,— і вона справді збіса мені довіряє.
Відійшовши подалі з очей Орла, ми різко звернули в гай.
Ступили на путівець, перетнули міст і попрямували до сінника, що радше був схожий на занедбаний і дірявий зруб, ніж на сінник. Там і досі зберігали сіно, хоча незрозуміло для чого. На конях у нас начебто ніхто не їздив. Ми з Полковником і Такумі прийшли перші, тож розстелили спальники на найм’якіших паках сіна. Було пів на сьому.
Незабаром з’явилася й Аляска, яка сказала Орлу, що поїде на вихідні до Джейка. Її слова Орел перевіряти не став, бо вона їздила до Джейка приблизно раз на місяць, і Орел розумів, що її батькам на це начхати. Ще за півгодини прийшла Лара. Вона сказала, що їй треба в Атланту — зустрітися зі подругою з Румунії. Орел подзвонив Лариним батькам — пересвідчитися, що вони про це знають, і вони не заперечували.
— Вони мені довіряють,— всміхнулася Лара.
— Іноді в тебе ніби й акценту немає,— сказав я — дурницю впоров, але це краще, ніж на неї блювати.
— Я просто звуки тягну.
— Це особливість російської мови? — поцікавився я.
— Румунської,— поправила мене вона. Виявляється, є румунська мова. Якби знаття! Мені слід негайно розширити свої культурні горизонти, якщо я найближчим часом збираюся залізти з Ларою в один спальник.
Усі розсілися на спальниках, Аляска курила з неприхованою зневагою до очевидної пожежонебезпечності дерев’яної конструкції, і тут Полковник дістав аркуш друкарського паперу і зачитав:
— Мета сьогоднішнього свята — раз і назавжди довести, що ми — справжні приколісти, а п’ятиденки — справжні невдахи. А ще у нас буде нагода зіпсувати життя Орлу, а це завжди приємно. Отож,— промовив він і зробив паузу, мов перечікуючи барабанний дріб,— сьогодні ввечері ми воюємо на три фронти. Фронт перший: передприкол: ми, так би мовити, підсмалимо Орлу дупу. Фронт другий: операція «Лисань», у якій Лара самотужки здійснює каральну місію, настільки витончену і жорстоку, що вигадати її міг тільки... ну... я.
— Гей! — урвала його Аляска.— Це була моя ідея!
— Ну гаразд, о’кей. Це була Алясчина ідея,— зареготався він.— І нарешті, фронт третій: звіти про успішність. Ми увійдемо в шкільну мережу та скористаємося базою даних з успішності, щоб розіслати родичам Кевіна та ін. повідомлення про те, що вони завалили деякі з предметів.
— Нас, безперечно, витурять зі школи,— мовив я.
— Сподіваюся, ви азіата з собою прихопили не тому, що вирішили — він комп’ютерний геній. Бо я не геній,— сказав Такумі.
— Нас не витурять, а комп’ютерний геній — це я. Всі решта — робоча сила і прикриття. Нас не витурять, навіть якщо спіймають, бо не буде на нас аж таких гріхів — хіба що п’ять пляшок «Суничного пагорба», які лежать в Алясчиному наплічнику, але їх ми надійно сховаємо. Ми просто, знаєте, здіймемо маленький шарварок.
Виклали план: місця для помилки там не було. Полковник цілком розраховував на ідеальну синхронність дій: якщо хтось із нас припуститься найменшої помилки, вся затія рухне.
Кожному він роздрукував короткий перелік вказівок, час було розписано по секундах. Ми звірили годинники, всі одяглися в чорне, почепили наплічники, з рота вихоплювалася пара, в думках — найдрібніші деталі
