В пошуках Аляски - Джон Грін

ковдри, і нас повсякчас розділяло не менше трьох шарів тканини, але різноманітні перспективи не давали мені заснути половину ночі.

за сорок шість днів до

айсмачніший День подяки в моєму житті. Без бридкого журавлинного соусу. Просто великі шматки соковитого білого м’яса, кукурудза, зелений горошок, засмажений на такій кількості сала, що смак ясно свідчив про шкідливість страви, печиво з соусом, гарбузяний пиріг на десерт і кожному — по склянці червоного вина.

— Здається,— сказала Долорес,— з індичкою п’ють біле, але... не знаю, як вам... але мені, щиро кажучи, до дупи.

Ми сміялися і пили вино, а по вечері заходилися дякувати. Вдома ми завжди дякували за все перед вечерею, тож це робилося поспіхом — щоб чимшвидше накинутися на їжу. А тут ми вчотирьох сиділи за столом і обмінювалися подяками. Я дякував за чудове частування і чудове товариство, за те, що мені дали можливість відзначити День подяки удома.

— Ну, бодай у трейлері,— пожартувала Долорес.

— О’кей, тепер моя черга,— сказала Аляска.— Дякую за найкращий День подяки за останні десять років.

Потім заговорив Полковник:

— А я просто хочу подякувати тобі, мамо.

А Долорес розреготалася і відповіла:

— Пес на таке не полює, синку.

Я не дуже зрозумів, що означає цей вислів, здається, Щось у дусі «дякую в кишеню не покладеш», бо Полковник не зупинився й подякував їй ще й за те, що він «найрозумніша людина на цій стоянці». Тоді Долорес розсміялася і сказала:

— Оце добре.

А сама Долорес? Вона була вдячна за те, що знову ввімкнули телефон, що її хлопчик вдома, що Аляска допомогла їй куховарити, що ми з Полковником не лізли під ноги, що робота стабільна і колектив приємний, що їй є де спати і що син її любить.

Дорогою додому (саме так я думав: додому) я знову сидів на задньому сидінні «пиріжка», засинаючи під монотонну колискову шосе.

за сорок чотири дні до

—

ся бізнес-концепція алкогольної крамниці «Куса[11]» будується на продажу цигарок неповнолітнім й алкоголю дорослим,— мовила Аляска. Вона занадто часто поглядала на мене, й мене це нервувало: ми-бо їхали в ту крамницю «Куса» вузькою звивистою дорогою, яка тягнулася серед пагорбів на південь від нашої школи. Це було в суботу, в останній день справжніх канікул.— І це чудово, якщо тобі потрібні цигарки. Але нам потрібна випивка. А її продають тільки за посвідкою. А у мене кепська підробка. Але я вмію фліртувати.

Вона раптом без попередження звернула ліворуч і виїхала на дорогу, що різко пішла в діл, обабіч оточена ланами; швидкість зросла, Аляска міцніше вчепилася в кермо і чекала до останнього, перш ніж натиснути на гальма — перед самим підніжжям пагорба. Тут виявилася заправка, яка більше не торгувала бензином: на даху її висіла вже вицвіла вивіска «КУСА: ЗАДОВОЛЬНЯЄМО СПІРИТИЧНІ ПОТРЕБИ».

Аляска пішла сама і за п’ять хвилин повернулася, навантажена двома паперовими пакетами з контрабандою: трьома блоками цигарок, п’ятьма пляшками вина і літром горілки для Полковника. Дорогою назад вона запитала:

— Ти любиш тук-тук-жарти?

— Тук-тук-жарти? — перепитав я.— Це коли стукають — тук-тук...

— Хто там? — відповіла Аляска.

— Я.

— Хто — я?

— Не якай,— закінчив я. Не смішно.

— Чудово,— похвалила Аляска.— Я теж знаю один варіант. Починай.

— О’кей. Тук-тук.

— Хто там? — озвалася Аляска.

Я витріщився на неї. За хвилину до мене дійшло, і я зареготав.

— Це мене мама навчила, коли мені шість років було. Але й досі смішно.

Ось чому я так здивувався, коли Аляска прибігла в кімнату №43 вся в сльозах, саме як я закінчував роботу над курсовою з англійської. Аляска сіла на канапу, з кожним видихом то схлипуючи, то зойкаючи.

— Пробач,— сказала вона, важко зітхнувши. Підборіддям бігли шмарклі.

— Що сталося? — запитав я. Вона взяла зі «СТОЛИКА» серветку і втерлася.

— Я не...— почала Аляска, і сльози раптом ринули, мов цунамі, вона ридала по-дитячому голосно, мені навіть стало страшно. Я підвівся і сів поруч, потім обійняв її. Вона відвернулася від мене й утнулась обличчям у нашу поролонову канапу.— Не розумію, чому я все псую,— нарешті вимовила Аляска.

— Що — ти про Марію? Може, тобі просто було страшно.

— Страх — ще не привід! — прокричала вона в канапу.— Всі завжди використовують страх як відмовку.

Я не знав, хто такі «всі» і коли це «завжди», і хоч як мені хотілося збагнути її незрозумілі висловлювання, мене ця двозначність уже почала дратувати.

— Але чому ти засмутилася через це саме зараз?

— Справа не тільки в цьому. А взагалі у всьому. Я Полковнику розповідала в машині,— вона ще хлюпала носом, але, здається, вже виплакалася.— Поки ти спав там, позаду. І він сказав, що під час наших майбутніх приколів більше очей не спустить з мене. Він мені не довіряє. Я його не засуджую. Я сама собі не довіряю.

— Щоб розповісти йому, потрібна мужність,— зазначив я.

— Є в мене мужність, але не тоді, коли потрібно. А ти... е-е-е...— Аляска сіла рівно, тоді схилилася до мене, я встиг піднести руку — вона впала мені на кістляві груди і знову заплакала. Мені було її шкода, але ж вона сама винна. Необов’язково ж бути щуром.

— Не хочу тебе засмучувати, але, може, тобі ліпше пояснити нам, чому ти донесла на Марію? Боялася, що тебе відішлють додому абощо?

Одхилившись назад, вона нагородила мене Фатальним Поглядом — сам Орел запишався б,— і мені здалося, що я їй неприємний, чи запитання це неприємне, чи, може, те й те водночас, а потім Аляска відвернулася і, дивлячись у вікно, відказала:

— Немає ніякого дому.

— Ну, родина ж у тебе є...— відступивсь я. Вона вранці згадувала маму. Як може дівчина, яка три години тому Жартувала, ридати ридма?

Досі пропікаючи мене очима, Аляска сказала:

— Я намагаюся не боятися. Але все одно все псую. Все У мене летить шкереберть.

— О’кей,— мовив я.— Все о’кей.

Я вже взагалі не тямив, про що йдеться. Що далі, то незрозуміліше.

— Ти ж розумієш, у кого закохався, Пампушечку? У дівчину, яка тебе смішить, дивиться з тобою порно і п’є вино. А не в божевільне, люте стерво.

І