В пошуках Аляски - Джон Грін
— Це і не життя, і не смерть, цей лабіринт.
— Е-е-е... о’кей. А що ж?
— Страждання,— мовила вона.— Коли сам чиниш лихо і коли лихо чинять щодо тебе. Ось у чому проблема. Болівар казав про біль, а не про життя чи смерть. Як вибратися з лабіринту страждань?
— У чому справа? — запитав я. І відчув, що її рука зникла з моєї ноги.
— Ні в чому. Просто завжди є страждання, Пампушечку. Або домашня робота, або малярія, або наявність хлопця, який живе дуже далеко, а тут поруч лежить гарненький хлопчик. Страждання універсальне. І це питання турбує і буддистів, і християн, і мусульман.
Я обернувся до неї.
— То, може, уроки доктора Гайда не такі вже й безглузді.
Отак ми обоє лежали на боці, й Аляска посміхнулася, ми майже торкалися носами, я незмигно дивився їй в очі, вона розчервонілася від вина, і я знову розтулив рота, але вже не для того, щоб заговорити, а вона простягнула руку, приклала пальця до моїх вуст і мовила:
— Ш-ш-ш... Ш-ш-ш... Не псуй цю мить.
за п’ятдесят один день до
аступного ранку я не почув стукоту в двері — може, його й не було. Почув тільки:— ПІДЙОМ! Ти знаєш, котра година?!
Подивившись на годинника, я сонно промимрив:
— Сьома тридцять шість.
— Ні, Пампушечку. Час гулянок! У нас усього сім днів, поки всі не повернуться. Боже, описати не можу, як я радію, що ти залишився. Рік тому я весь цей час згаяла на виготовлення величезної свічки з воску з дрібних свічок. Боже, як це було нудно! Потім полічила панелі на стелі. Шістдесят сім по вертикалі, вісімдесят чотири по горизонталі. Які там страждання! Справжні тортури.
— Я дуже втомився. Я...— почав був я, але Аляска мене урвала.
— Бідолашний Пампушечок! Хочеш, я залізу до тебе в ліжечко і погрію?
— Ну, якщо ти сама пропонуєш...
— НІ! ПІДЙОМ! НЕГАЙНО!
Вона повела мене за крило, в якому містилися кімнати п’ятиденків з №50 по №59, зупинилася навпроти одного вікна, притиснула до нього долоні й почала штовхати шибку вгору, поки вікно наполовину не відчинилося, а тоді залізла до кімнати. Я поліз за нею.
— І що ти бачиш, Пампушечку?
Я бачив кімнату гуртожитку — такі самі шлакоблокові стіни, такі самі розміри, навіть планування таке саме, як і у нас. Канапа тут виявилася трохи кращою, і тут був столик, а не «СТОЛИК». На стінах висіли два плаката. На одному було зображено величезний стос стодоларових банкнот з підписом: «ПЕРШИЙ МІЛЬЙОН — НАЙВАЖЧИЙ». На стіні навпроти висів плакат з червоним «феррарі».
— Е-е-е... кімната гуртожитку.
— Пампушечку, не туди дивишся. Увійшовши до вас, наприклад, я бачу двох любителів пограти у відеоігри. Увійшовши до себе, бачу дівчину, яка обожнює книжки...— Аляска підійшла до канапи і взяла пластикову пляшку з-під газованки. Ось поглянь,— сказала вона, і я побачив, що пляшка наполовину заповнена мерзенною брунатною рідиною. Жувальний тютюн.— Вони жують і спльовують собі на потім. І очевидно, на гігієну їм начхати. То хіба не буде їм начхати, якщо ми насцимо їм на зубні щітки? Точно буде. Поглянь. І скажи, що ці люди люблять.
— Вони люблять гроші,— відказав я, вказуючи на плакат. Аляска аж руки підкинула.
— Пампушечку, вони всі люблять гроші. О’кей, іди у лазничку. Скажи, що там побачиш.
Ця гра мене трохи дратувала, але я таки пішов у лазничку, а Аляска сіла на гостинну канапу. У лазничці я виявив з десяток пляшок шампуню і кондиціонеру. У шафці виявилася пляшечка якогось «Рівайнду». Я відкупорив — блакитний гель пахнув квітами та спиртом, як у крутій перукарні. (Під раковиною я виявив величезний тюбик вазеліну, який міг використовуватися тільки з однією метою, але про це я думати не хотів). Я повернувся в кімнату і збуджено сказав:
— Вони люблять своє волосся.
— Так отож! — вигукнула Аляска.— Подивися на горішнє ліжко.
На тонкому бильці в узголів’ї стояла, ризикуючи впасти, пляшка гелю до волосся.
— Кевін не прокидається з цим шпичастим розкуйовдженим волоссям, як зі сну. Він так його укладає. Він просто обожнює свою зачіску. А покинули вони свої засоби до волосся тут, бо у них вдома є ще. У всіх! І знаєш, навіщо це?
— Компенсація через маленькі прутні?
— Ха-ха. Ні. З цієї причини вони просто сексисти-виродки. А за волоссям вони так доглядають тому, що клепки бракує полюбити щось цікавіше. Тож ми вдаримо у найболючіше їхнє місце — у чуприну.
— О-оке-ей,— сказав я, не зовсім розуміючи, який прикол можна вигадати, пов’язаний з чиєюсь чуприною.
Аляска підвелася, попрямувала до вікна і нахилилася, щоб визирнути.
— На дупу не дивися,— звеліла вона, тож я миттю подивився на дупу — вона так плавно розширювалася від тонкої талії. Аляска легко зробила сальто, випірнаючи з напіводчиненого вікна. Я поліз ногами вперед і, тільки торкнувшись землі, виштовхнув з вікна і корпус.
— Ну,— мовила Аляска.— Трохи незграбно. Гайда до яскині!
Дорогою до мосту вона човгала ногами по червонястій землі, здіймаючи куряву, тож здавалося, що Аляска не йде, а їде на лижах. Коли ми вже простували путівцем від мосту до яскині, Аляска, раптом зупинившись, обернулася й подивилася на мене.
— Цікаво, як зреагує людина на промислову синю фарбу,— зронила вона, притримуючи переді мною гілку.
за сорок дев’ять днів до
а два дні, в понеділок, у перший справжній день канікул, ранок я провів за своєю курсовою з релігієзнавства, а по обіді пішов до Аляски в кімнату. Аляска читала, лежачи в ліжку.— Оден[9],— відразу почала вона.— Які були в нього останні слова?
— Не знаю. Не