В пошуках Аляски - Джон Грін
— Приніс тобі перекусити,— сказав Такумі, кидаючи мені просто на підручника вівсяне тістечко з кремом.
— Дуже поживно,— усміхнувсь я.
— Овес. Тістечко. Крем. Просто бісова харчова піраміда.
— Збіса так!
І більше я не знав, що сказати. Такумі розумівся на гіп-гопі, а я — на передсмертних словах цілої купи людей і на відеоіграх. Нарешті я спромігся:
— Повірити не можу, що вони Алясчину кімнату затопили.
— Ага,— відказав Такумі, не дивлячись на мене.— Але у них були на те підстави. Зрозумій, у Аляски репутація великої приколістки, навіть поміж п’ятиденків. Тобто, наприклад, минулого року ми затягли в бібліотеку «фольксваген-жук». Тож якщо вже у них є причина зрівняти з нею рахунок, вони це спробують зробити. А спрямувати їй у кімнату дощівку з ринви — це доволі винахідливо. Тобто, я не хотів би захоплюватися, але...
— А певно,— засміявсь я.— Таке перевершити буде непросто.
Я розгорнув тістечко і відкусив. М-м-м... сотні смачних калорій у кожному укусі.
— Вона щось вигадає,— відказав Такумі.— Пампушечку,— додав він.— Гм. Пампушечку, тобі треба покурити. Ходімо прогуляємося.
Я занервував — я завжди нервую, коли хтось називає мене на ім’я двічі поспіль і вставляє між ними «гм». Але я все одно підвівся, залишивши підручники на землі, й ми пішли до яскині. Так коли ми вийшли з гаю, Такумі звернув з путівця.
— Не певен, що там безпечно,— сказав він. «Не певен? — подумав я.— Це ж найбезпечніший притулок для курців». Але я мовчки рушив за ним, продираючись крізь густий підлісок, петляючи поміж соснами і грізними колючими кущами, які доходили мені до грудей. За хвилю Такумі сів у непримітному місці. Я долонею затулив полум’я запальнички од вітру і закурив.
— Це Аляска на Марію наклепала,— повідомив Такумі.— Тож і про яскиню Орел може знати теж. Не знаю. Я його там жодного разу не бачив, але ж хтозна, що вона йому розповіла?
— Стривай, а ти звідки знаєш? — недовірливо запитав я.
— Ну, по-перше, здогадався. А по-друге, Аляска сама зізналася. Вона мені частину правди таки розповіла — про те, що в самому кінці минулого навчального року вона якось уночі хотіла втекти зі школи після відбою до Джейка, але її попалили. Вона сказала, що була вкрай обережна — навіть фари не вмикала,— але Орел усе одно її зловив, до того ж у неї в машині виявилася пляшка вина — одне слово, клямка! Орел привів її до себе додому і зробив їй пропозицію, яку робить усім, хто чинить якийсь непростимий гріх: «Або розповідай усе, що знаєш, або йди до себе в кімнату пакуй валізи». Аляска розкололася, й Орел дізнався, що Марія з Полом валяються в кімнаті п’яні. І бозна ще що. Орел її відпустив, бо йому щурі потрібні. Вона мудро вчинила, наклепавши на подругу, адже звинуватити в цьому її нікому і на думку не спаде. Навіть Полковник на всі сто впевнений, що це зробив Кевін зі своїми приятелями. Я б сам не повірив, що це Аляска, аж до мене дійшло, що, крім неї, в школі ніхто не знав, чим займається Марія. Я підозрював ще сусіду Пола, Лонгвелла,— це один з тих, хто тебе на безруку русалку перетворив. Але виявилося, що він тоді їздив Додому. У нього тітка померла. Я навіть некролог у газеті знайшов. Голліс Берніс Чейз — оце ім’я для жінки!
— То Полковник не знає? — ошелешено спитав я. І загасив цигарку, навіть не докуривши, бо мені стало моторошно. Ніколи б не запідозрив Аляску в зраді. З характером — так. Але не щур.
— Ні, йому не можна про це знати, а то він сказиться і доможеться, щоб її виключили. Полковник до питань вірності й честі дуже серйозно ставиться, якщо ти досі не помітив.
— Помітив.
Такумі похитав головою, руками розгрібаючи листя і докопуючись до мокрої землі.
— Я тільки не розумію, чому вона так боїться, що її виключать. Ну, я теж цього не хотів би, але ми самі винні. Не розумію.
— Ну, вдома їй, вочевидь, не подобається.
— Щира правда. Вона їздить туди тільки на Різдво і влітку, коли Джейк теж там. Але мені вдома теж не подобається. Проте я Орлу такого подарунка нізащо не зробив би,— Такумі підняв гілочку і почав застромив її у м’яку рудувату землю.— Слухай, Пампушечку, хтозна, яку помсту вигадають Аляска з Полковником, але не сумніваюся, що наша з тобою допомога буде потрібна. Я тобі все це кажу, щоб ти знав, у що вплутуєшся і до чого готуватися, якщо тебе зловлять.
Я згадав Флориду, своїх «шкільних друзів» — і вперше зрозумів, що сумуватиму за «Кріком», якщо мені раптом доведеться звідси поїхати. Глянув на гілочку, що стирчала з землі, й мовив:
— Богом присягаюся, я щуром не стану.
Мені нарешті стало все зрозуміло про той день у суді: Аляска хотіла показати нам, що ми можемо їй довіряти. Щоб вижити в «Калвер-Кріку», треба завжди зберігати вірність друзям, а вона цим правилом знехтувала. Але показала мені, як треба чинити. Вони з Полковником прикрили мене, щоб я знав, як діяти, коли прийде моя черга.
за п’ятдесят вісім днів до
есь за тиждень я прокинувся о 6:30 ранку — о 6:30 в суботу! — під солодку мелодію з «Обезголовлення»: автоматні черги гуркотіли під моторошну, важку від басів музику, що супроводжувала відеогру. Я перекотився на другий бік і побачив, як Аляска смикнула контролер вгору і праворуч, наче це могло допомогти їй уникнути певної смерті. Я теж мав таку лиху звичку.— Ти б хоч звук вимкнула.
— Пампушечку,— сказала вона з фальшивою зверхністю,— звук — це невід’ємна частина художнього досвіду, пов’язаного з цією відеогрою. Беззвучне «Обезголовлення» — це все одно що «Джейн Ейр» через слово читати. Полковник прокинувся з півгодини тому. Він був трохи роздратований, то я відіслала його спати в свою кімнату.
— Може, й мені варто до нього приєднатися,— мовив я сонно.
Замість відповіді вона зауважила:
— Отож Такумі тобі все розповів. Так, це я виказала Марію, і я
