В пошуках Аляски - Джон Грін
— Це Пампушечок,— сказала вона. Ми з Джейком потиснули руки.
— Багато чув про тебе,— мовив він. У нього був легкий південний акцент, який почуєш тільки в «Макдональдзі».— Сподіваюся, твоє побачення сьогодні пройде успішно, мені б не хотілося, щоб ти з-під мене Аляску поцупив.
— Боже, ти просто чарівний,— не дала мені відповісти Аляска, знову поцілувавши Джейка.— Пробач,— засміялася вона.— Не можу зупинитися.
Я вдягнув ідеально випрасувану зелену сорочку, ми зустрілися з Полковником, Сарою, Ларою і Такумі й пішли в спортзалу — дивитися на боротьбу «Калверкрікських ніяких» з «Академією Гардсена», приватною школою з Маунтин-Брука, найбагатшого передмістя Бірмінгема. Полковникова ненависть до Гардсена палала з силою тисячі сонць.
— Дужче, ніж багатіїв,— сказав він мені, коли ми йшли до спортзали,— я ненавиджу тільки ідіотів. А в «Гардсені» вчаться тільки діти багатіїв, у яких забракло мізків на те, щоб вступити в «Крік».
Оскільки у нас усе ж таки планувалося побачення, я вирішив, що під час матчу треба сісти поруч з Ларою, та коли я пробирався до неї повз Аляску, та кинула на мене багатозначний погляд і поплескала по вільному місцю біля себе.
— Мені не можна сісти поруч з дівчиною, з якою в мене побачення? — запитав я.
— Пампушечку, дехто з нас двох від самого народження дівчина. А дехто з ними ще й до другої стадії не переходив. Я б на твоєму місці сіла, зробила б миле обличчя і поводилася як завжди — приязно-відчужено.
— О’кей. Як скажеш.
— Це найкраща стратегія, щоб порадувати Аляску,— мовив Джейк.
— О,— зронила вона,— як мило! Пампушечку, я тобі вже казала, що Джейк зі своїм гуртом збирається записати альбом? Вони чудові. Так наче «Рейдіогед» схрестили з «Флеймінг ліпс». Ти в курсі, що це я їм назву вигадала? «Територія Гікмана».
А потім, хоч вона і розуміла, що дуркує, Аляска додала:
— Я тобі казала, що Джейк — справжній огир, чарівний і чуттєвий коханець.
— Боже, крихітко! — Джейк усміхнувся.— Тільки не при дітях.
Мені, звісно, хотілося його зненавидіти, але я дивився на них разом — як вони всміхаються, як пестять одне одного, і не міг зненавидіти. Я хотів би опинитися на його місці, але намагався не забувати, що я взагалі-то на побаченні з іншою дівчиною.
Зіркою команди «Академії Гарсдена» був Голіят на зріст шість футів сім дюймів[8] і на ймення Тревіс Істман, якого всі — навіть, підозрюю, і його матуся — звали Чудовиськом. Коли Чудовисько вперше пішло виконувати штрафний, Полковник не зміг стримати дошкульного зауваження:
— Ти всім таткові зобов’язаний, тупий жлоб.
Чудовисько обернулося, люто блиснувши очима, і Полковника мало не вигнали, але він мило всміхнувся судді й мовив:
— Перепрошую.
— Я хочу протриматися якнайдовше,— за мить пояснив він мені.
На початку другого тайму, коли розрив у рахунку був на диво маленький (всього двадцять чотири очки) і Чудовисько знову стояло на штрафній лінії, Полковник поглянув на Такумі й мовив:
— Пора.
Вони підвелися, а трибунами полинуло:
— Ш-ш-ш...
— Не знаю, чи найкращий зараз час для таких новин,— закричав Полковник Чудовиську,— але Такумі перед матчем з твоєю дівчиною злигався.
Всі зареготали, крім Чудовиська, той відвернувся від штрафної лінії і спокійно попрямував до нас — з м’ячем у руках.
— По-моєму, час тікати,— мовив Такумі.
— Ні, мене ж іще не виганяють,— заперечив Полковник.
— Тоді побачимося,— відказав Такумі.
Хтозна, чи то я хвилювався через те, що у мене побачення (хоч мене від моєї майбутньої дівчини відокремлювало п’ятеро людей), чи то конкретно через те, що Чудовисько дивилося в мій бік, але я схопився з місця разом з Такумі. Коли ми повернули за трибуни, я вже подумав, що нам нічого не загрожує, аж краєм ока помітив якийсь круглий жовтогарячий предмет, який дедалі більшав, наближаючись до мене зі страшенною швидкістю.
Я подумав: «Здається, зараз воно мене вдарить».
Я подумав: «Треба прихилитися».
Ллє поміж наміром і виконанням минає час, тож мені вгатило м’ячем у вилицю. Я впав, ударившись потилицею об підлогу спортзали. Відразу ж підвівся і вийшов із зали, наче й не падав.
З підлоги мене підняла гордість, та, вийшовши, я знову сів.
— У мене струс мозку,— заявив я, нітрохи не сумніваючись у діагнозі.
— Все з тобою гаразд,— сказав Такумі, підбігаючи до мене.— Тікаймо, поки нас не вбили.
— Вибач,— сказав я,— але я не можу встати. Я щойно отримав легкий струс мозку.
Вибігла Лара і сіла біля мене.
— Все гаразд?
— У мене струс мозку,— відказав я.
Такумі теж сів і зазирнув мені в очі.
— Ти пам’ятаєш, що з тобою сталося?
— На мене напало Чудовисько.
— Знаєш, де ти?
— На потрійному-з-половиною побаченні.
— Все з тобою гаразд,— констатував він.— Ходімо.
Тут я нахилився вперед, і мене вивернуло Дарі на штани. Не знаю, чому я не нахилився назад або вбік. Я нахилився вперед і націлив рота на її джинси — гарні штанці, що так звабливо обтягували її дупцю, такі джинси вбирають дівчата, коли хочуть мати гарний вигляд, справляючи при цьому враження, ніби вони й не старалися мати гарний вигляд,— а я їх заблював.
Переважно арахісовим маслом, але була ще й кукурудза.
— Ой! — вигукнула вона здивовано і трохи перелякано.
— Боже,— сказав я,— пробач.
— Думаю, у тебе струс мозку,— зауважив Такумі, наче раніше ця ідея й не висувалася.
— Я відчуваю запаморочення і нудоту, що властиво людям, які отримали легкий струс мозку,— зацитував я. Такумі пішов по Орла, Лара — переодягатися, а я лишився лежати на бетонному тротуарі. Орел привів шкільну медсестру, яка діагностувала — уявіть — струс мозку, і Такумі повіз мене до шпиталю, а Лара поїхала з нами на передньому сидінні. Я, здається, валявся ззаду, повільно повторюючи слова «Поширені Симптоми Струсу Мозку».
Отож, моє побачення пройшло в лікарні з Ларою і Такумі. Лікар звелів мені повертатися додому і побільше спати, але щоб хто-небудь обов’язково будив мене приблизно що чотири години.
Невиразно пригадую, як Лара стоїть
