В пошуках Аляски - Джон Грін

у дверях, у кімнаті темно, надворі теж темно, все приємно і зручно, але трохи кружляє, пульсує, як від звучання важких басів. Невиразно пригадую, як Лара усміхається, стоячи в дверях,— приваблива невизначеність дівочої усмішки, яка ніби обіцяє дати тобі відповідь на твоє запитання, але так і не дає. На те саме запитання, яке ми ставимо собі відтоді, як дівчата перестали бути сердитими, запитання настільки просте, що вражає своєю складністю: я їй подобаюся чи подобаюся? А потім я заснув глибоко і непробудно, і проспав до третьої ночі — мене збудив Полковник.

— Вона мене покинула,— повідомив він.

— А у мене струс мозку,— відказав я.

— Я знаю. Тому й розбудив. Як щодо відеогри?

— О’кей. Тільки без звуку. Голова болить.

— Ага. Я чув, ти на Лару наблював. Дуже галантно.

— Покинула? — перепитав я, підводячись.

— Ага. Capa сказала Джейку, що у мене стоїть на Аляску. Саме такими словами. Саме в такому порядку. Ну а я такий: «Просто зараз у мене ні на кого не стоїть. Можеш перевірити, якщо хочеш». Capa, мабуть, вирішила, що я розлютився, і сказала, що вона на сто відсотків знає: я крутив любов з Аляскою. Сміхота! Я НЕ ЗРАДНИК,— мовив він, і гра нарешті завантажилася, тож я слухав неуважно, нарізаючи машинкою кола по безлюдному треку. Від їзди по колу трохи нудило, але я не здавався.

— Аляска просто вибухнула...— Полковник почав перекривлювати Аляску, але голос у нього був страшенно верескливий, аж голова розболілася, в Аляски голос не такий.— «Жінка нізащо не повинна оббріхувати іншу жінку! Ти порушила священну жіночу домовленість! Якщо жінки будуть одна одній ножі в спину встромляти, то як нам подолати патріархальні утиски?» Тощо, тощо. Потім Джейк почав її захищати, запевняючи, що вона його кохає і не стала б його зраджувати, а я сказав: «Ти на Capy не зважай. Вона любить познущатися». A Capa поцікавилася, чому я ніколи не стаю на її бік, ну і якось так сталося, що я обізвав її стервом пришелемоненим, а вона це сприйняла не дуже добре. Потім офіціантка попросила нас залишити заклад, і от ми стоїмо на стоянці, а Capa каже: «З мене досить»,— а я просто витріщаюся на неї, а вона каже: «Кінець нашим стосункам».

Тут він замовк.

— «Кінець нашим стосункам?» — перепитав я.

Я почувався трохи причмеленим, тож вирішив просто повторювати останню фразу Полковника, щоб він міг розповідати далі.

— Ага. Тож усе. І знаєш, що найгірше, Пампушечку? Вона мені реально небайдужа. Ну, тобто у нас усе було безнадійно. Ми одне одному не пасували. Але все ж таки... Я ж казав їй, що кохаю її. Я з нею цноту втратив.

— Ти з нею цноту втратив?

— Ага. Ага. Я тобі не казав, чи що? Я, крім неї, ні з ким не спав. Не знаю. Хоч ми і сварилися постійно, я все одно дуже засмучений.

— Дуже засмучений?

— Ну, більше, ніж міг би подумати. Тобто я усвідомлював, що це неминуче. У нас за весь цей рік жодної миті приємної не було. Відтоді як я приїхав, ми тільки повсякчас і гризлися. Треба було лагідніше з нею. Не знаю. Сумно це.

— Сумно це,— повторив я.

— Тобто, це безглуздо — сумувати за людиною, з якою ти геть не ладнаєш. Але... не знаю... приємно, розумієш, коли у тебе є хтось, із ким завжди можна посваритися.

— Посваритися,— сказав я, а потім, геть заплутавшись, додав,— це приємно.

— Ага. Не знаю, що тепер робити. Тобто, добре було мати дівчину. Я божевільний, Пампушечку. Що мені робити?

— Можеш сваритися зі мною,— запропонував я. Відклав пульт, відкинувся на спинку нашої поролонової канапи і заснув. Поринаючи в сон, я почув Полковникові слова:

— На тебе я гніватися не можу, ти безневинний кістлявий покидьок.

за вісімдесят чотири дні до

а три дні, у понеділок, почався дощ. Голова в мене ще боліла, і чимала ґуля над лівою скронею скидалася, за словами Полковника, на мініатюрну топографічну карту Македонії, а я і не знав, що таке місце існує, тим більше що це країна. Коли ми з Полковником йшли бляклою, пожухлою травою, я сказав:

— Дощ нам не завадить,— а він подивився на низькі хмари, що запнули все небо, і відказав:

— Завадить чи ні, але точно піде.

І дощ, хай йому грець, пішов. На середині уроку французької мадам О’Меллі відмінювала дієслово «вірити» в умовному способі. Que je croie. Que tu croies. Qu’il ou qu’elle croie. Вона повторювала це знову і знову, і мені вже стало здаватися, що це не дієслово, а якась буддистська мантра. Que je croie; que tu croies, qu’il ou qu’elle croie. Кумедно повторювати знову і знову: я повірив би, ти повірив би, він повірив би чи вона повірила б. «Повірили в що?» — подумав я, і тієї миті ринув дощ.

На землю упала шалена злива, немов Господь розгнівався і захотів нас усіх змити повінню. І лляло день у день, ніч у ніч. Так лляло, що я не бачив гуртожитків через двір, а озеро так розлилося, що дісталося вже і гойдалки, поглинувши половину нашого намитого пляжу. На третій день я облишив парасольку і став ходити постійно мокрий. Навіть у їдальні вся їжа відгонила кислотною дощовою водою, усюди смерділо цвіллю, а душ став викликати ще більше сміху — у всьому клятому світі води було більше, ніж у крані.

Дощ усіх нас перетворив на самітників. Полковник, коли не був на уроках, сидів на канапі в нашій кімнаті, читав альманах і грав у відеоігри, а я не розумів, чи хоче він поговорити, чи, навпаки, тихо сидіти на білому поролоні, попиваючи свою «амброзію».

Після катастрофи, тобто нашого «побачення», мені здавалося, що з Ларою мені краще не спілкуватися за жодних обставин, щоб знову струс не отримати та/або не почати блювати, хоча ми з нею наступного дня після цього зустрілися на математиці, й вона сказала: «нічого страшно-ого».

Аляску я бачив тільки на уроках і поговорити з нею не міг, бо вона спізнювалася на всі уроки і бігла кудись відразу після дзвоника — я навіть не встигав ковпачок на ручку надіти і зошит згорнути. П’ятого дощового вечора я пішов у їдальню з твердим наміром повернутися до себе в кімнату і