В пошуках Аляски - Джон Грін

Відвернувшись до стіни, я вкрився з головою. Я не знав, чи варто довіряти Алясці, але її непередбачуваності з мене вже досить — то вона холодна, то лагідна, то вона мило фліртує, то немило гнівається. В цьому плані Полковник мені більше до душі: у нього для кепського гумору завжди поважна причина.

На підтвердження великої сили втоми я знову швидко заснув, вирішивши, що передсмертні крики чудовиськ і Алясчин радісний писк із цього приводу — це приємний саундтрек, під який солодко спиться. Я прокинувся за півгодини; Аляска сиділа поруч, притулившись дупцею до мого стегна. «Нас розділяють її білизна, її джинси, ковдра, мої вельветові штани, мої боксерки»,— думав я. Аж п’ять шарів одягу, але я все одно відчував оте нервове тепло дотику,— це була лише бліда тінь феєрверків від поцілунку в уста, але все ж таки більш ніж нічого. Занурившись у це «майже» теперішності, я усвідомлював, що мені не зовсім байдуже. Я не міг зрозуміти, чи подобається вона мені, сумнівався, чи можу їй довіряти, але все ж таки ці запитання не залишали мене байдужим, і я хотів дізнатися на них відповідь. А Аляска сиділа на моєму ліжку, дивлячись на мене широко розплющеними зеленими очима. Вічна загадка її хитрої, майже глузливої усмішки. П’ять шарів одягу між нами.

Аляска провадила, наче я і не засинав:

— Джейку треба вчитися. Отож він не хоче, щоб я приїжджала в Нешвілл. Каже, що як він на мене дивиться, про музикознавство йому й думати не хочеться. Я пообіцяла носити паранджу, але його це не переконало, тож я залишаюся тут.

— Співчуваю,— сказав я.

— Не варто. У мене купа справ. Треба прикол на помсту продумати. Але я вважаю, ти теж повинен лишитися. Власне, я вже склала перелік.

— Перелік?

Аляска витягла з кишені пожмаканий аркуш і заходилася читати:

— «Чому Пампушечок повинен лишитися в „Кріку“ на День подяки: Перелік причин, складений Аляскою Янг». Перше. Як вельми сумлінний учень, він виявився позбавленим багатьох радощів «Калвер-Кріку», що включають такі пункти, але не вичерпуються ними: а) розпивання вина зі мною в гаю; б) ранній підйом у суботу і сніданок в «Макригачці», а потім поїздка околицями Бірмінгема, під час якої дозволяється курити і розмовляти про те, як у Бірмінгемі нудно; в) нічні прогулянки і читання Курта Воннегута на росяному футбольному полі у сяйві місяця. Друге. Попри те, що такі складні речі, як викладання французької, даються мадам О’Меллі без особливого успіху, вона пречудово готує індичку і запрошує всіх, хто не роз’їхався, святкувати День подяки до себе. Зазвичай залишаюся тільки я і кореєць, який навчається тут за обміном. Пампушечкові теж будуть дуже раді. Третє. На «третє» ідей я не маю, але перші два пункти страшенно гарні.

Мені, звісно, «Перше» та «Друге» сподобалися, але ще більше мене приваблювала перспектива залишитися з нею в школі тільки вдвох.

— Я побалакаю з батьками. Коли вони прокинуться,— пообіцяв я. Аляска виманила мене на канапу, і ми разом гралися в «Обезголовлення», поки вона раптом не кинула контролер.

— Я не фліртую. Я просто втомилася,— повідомила вона, скидаючи в’єтнамки.

Задерла ноги на канапу, запхавши їх під подушку, а потім поклала голову мені на коліна. Мої вельветові штани. Мої боксерки. Два шари одягу. Я відчував тепло її Щоки на своєму стегні.

Бувають випадки, коли це цілком доречно, ба навіть бажано — відчути ерекцію, щойно чиєсь обличчя опиниться близько до твого прутня.

Але це був не той випадок.

Тож я перестав думати про шари одягу і про тепло, вимкнув звук і сконцентрувався на «Обезголовленні».

О пів на дев’яту я вимкнув гру й обережно виповз із-під Аляски. Вона, не прокидаючись, перевернулася на спину, а на щоці у неї відбилися рубчики моїх штанів.

Зазвичай дзвонив я батькам тільки в неділю по обіді, тож, почувши мій голос, мама відразу ж перелякалася.

— Що сталося, Майлзе? У тебе все гаразд?

— Усе чудово, мамо. Я тут подумав... якщо ви не проти, то я подумав, що міг би залишитися тут на День подяки. Чимало моїх друзів залишається,— (брехня),— і мені треба багато вчитися,— (подвійна брехня).— Я навіть не припускав, що вчитися буде так складно, мамо,— (правда).

— Ох любий! Ми так за тобою скучили. До того ж тебе чекає величезна індичка. І журавлиного соусу скільки схочеш.

Я журавлиний соус терпіти не міг, але мама все життя непохитно вірила, що саме його я люблю понад усе на світі, навіть попри те, що кожного Дня подяки я чемно просив не насипати мені його на тарілку.

— Знаю, мамо. Я теж за вами скучив. Але я не хочу отримати погані оцінки,— (правда),— і до того ж дуже приємно мати, ну, друзів,— (правда).

Я знав: якщо розіграти карту з друзями, мама одразу купиться, й не помилився. Мама схвалила моє рішення лишитися в школі, щойно я пообіцяв усі різдвяні канікули пробути батьками (наче у мене були якісь інші плани).

Цілий ранок я сидів за комп’ютером, перемикаючись туди-сюди поміж курсовими з релігієзнавства й англійської. До іспитів залишалося всього два навчальні тижні,— а найкращою моєю власною відповіддю на запитання «Що відбувається з людиною по смерті?» було поки що отаке: «Ну, щось відбувається. Напевне...»

Опівдні прийшов Полковник з грубелецьким підручником з математики під пахвою.

— Capy допіру бачив,— повідомив він.

— І як ти тепер?

— Погано. Вона сказала, що й досі мене кохає. Господи, ці «я тебе кохаю» — це як наркотик проти розлуки. Говориш «я тебе кохаю» у дворі гуртожитку — і вже незчувся, як говориш «я тебе кохаю» в ліжку. Отож я просто втік.

Я засміявся. Полковник дістав зошита і сів за стіл.

— Ага. Ха-ха. Аляска мені сказала, що ти залишаєшся тут.

— Еге ж, хоч трохи й почуваюся винуватим за те, що батьків самих кинув на свята.

— Якщо ти вирішив нікуди не їхати, бо сподіваєшся крутити любов з Аляскою, то не варто. Якщо ти спустиш її з повідця на ім’я Джейк, нам усім буде непереливки. Це буде справжня драма. А я зазвичай намагаюся уникати драм.

— Я залишаюся не тому, що хочу з нею любов закрутити.

— Стривай,— Полковник схопив олівця і заходився щось квапливо шкрябати в зошиті з таким виглядом, ніби