В пошуках Аляски - Джон Грін
Як і майже всі п’ятиденки, Кевін одягався елегантно і вигляд мав такий, ніби приречений стати адвокатом-любителем-гольфу. Його білява чуприна була коротко пострижена з боків, а на маківці волосся стояло дибки: він намащував його такою кількістю гелю, що воно завжди здавалося мокрим. Я, звісно ж, ненавидів його не так, як Полковник,— він ненавидів з принципу, а принципова ненависть набагато дужча, ніж ненависть типу «даремно ви обмотали мене скотчем і кинули в озеро». Та поки він дивився на Полковника, я спробував залякати його поглядом, однак важко було водночас не згадувати про те, що він буквально два тижні тому бачив мою дупу, не прикриту нічим, крім боксерок.
— Ти наклепав на Пола з Марією. Ми помстилися. Мир? — запитав Кевін.
— Я на них не клепав. І Пампушечок однозначно на них не клепав, але ви все одно вирішили розважитися за його рахунок. Мир, кажеш? Гм, дай-но я швиденько опитування проведу на цю тему.
Чірлідерки сіли, притиснувши до грудей свої помпони, наче молилися.
— Чуєш, Пампушечку,— звернувся до мене Полковник.— Що скажеш щодо миру?
— Мені пригадується випадок, коли в Арденнах німці зажадали, щоб Штати здалися,— відказав я.— І я на цю пропозицію скажу те саме, що генерал Маколіф сказав тоді: «Маячня».
— Кевіне, ну от навіщо ти намагався вбити хлопця? Він же геній. Твій мир — маячня.
— Та годі тобі, чувак. Я же знаю, що це ти наклепав, а ми повинні були захистити честь одного з наших, а тепер кінець історії. Закриймо цю тему.
Здавалося, Кевін говорить щиро, можливо, справа була в тому, що Полковник уславився своїми приколами.
— Пропоную угоду. Назви якогось нашого президента, який уже помер. Якщо Пампушечок не знає його останніх слів, тоді мир. А якщо знає — ви до кінця свого життя проклинатимете той день, коли надзюрили в мої черевики.
— Це ідіотизм.
— Гаразд, ніякого миру,— і Полковник відкинувся на спинку сидіння.
— Добре. Міллард Філлмор,— озвався Кевін. Полковник швидко обернувся до мене, і в його очах я прочитав запитання: у нас був такий президент? Я лише посміхнувся.
— Коли Філлмор помирав, він був страшенно голодний. Але його лікар голодом намагався перебороти лихоманку абощо. Філлмор без угаву казав, як він хоче їсти, і лікар нарешті дав йому чайну ложечку супу. Філлмор мовив із сарказмом: «Доволі їстівно»,— і вмер. Миру не буде.
Кевін закотив очі й пішов собі, а мені спало на думку, що я міг би приписати Філлморові будь-які передсмертні слова, і Кевін, напевно, все одно б мені повірив, якби я промовив їх таким самим упевненим тоном: я пройнявся самовпевненістю Полковника.
— Це твій дебют у ролі гівнюка! — засміявся Полковник.— Я, звісно, тобі легку мішень приготував. Але все одно. Чудова робота.
Як на лихо, «Калверкрікські ніякі» того дня грали не з командою сліпоглухих. Ми грали з якоюсь християнською школою з центру Бірмінгема — їхня команда була укомплектована здоровезними як Гаргантюа мавпами з густими бородами й небажанням підставляти другу щоку.
Рахунок у кінці першої чверті був 20:4.
Й ось тут стало весело. Полковник виявився головним чірлідером.
— Сонце! — зарепетував він.
— СЯЄ! — відповів натовп уболівальників.
— Вітер!
— СВИЩЕ!
А потім усі хором:
— А У НАС ОЦІНКИ ВИЩІ!
— Наша школа — це супер-клас! — волав Полковник.
— ВАША ДОЛЯ — ГАРУВАТИ НА НАС!
Група підтримки наших суперників спробувала відповісти: «За вікном шалена спека! Грішників чекає пекло!» — однак ми завжди могли їх переплюнути.
— Сяде!
— СОНЦЕ!
— Гримне!
— ЗЛИВА!
— ВИ — ДЕБЕЛІ, МИ — КМІТЛИВІ!
Коли в якомусь куточку країни хтось збереться пробивати штрафний, фанати щомога казяться, репетують, тупотять ногами. Але зиску з цього ніякого, бо спортсмени звикають не звертати уваги на той гамір. І в «Калвер-Кріку» виробили іншу стратегію. Спочатку всі волали і репетували, як на нормальному матчі. А потім всі раптом казали: «Ш-ш-ш!» — і западала цілковита тиша. І коли ненависний суперник, який заволодів м’ячем, припиняв дриблінг і збирався кинути м’яча до кошика, Полковник підводився і кричав щось на кшталт:
— Заради Бога, поголи нарешті волосся на спині!
Або:
— Я прагну порятунку душі. Може, сповідуєте мене після кидка?!
До кінця третьої чверті тренер команди з християнської школи попросив тайм-аут і поскаржився судді на Полковника, сердито тицяючи пальцем на нього. Ми програвали з рахунком 56:13. Полковник підвівся.
— Що таке? Я вам заважаю?!
— Ти моїм гравцям заважаєш! — крикнув тренер.
— У ЦЬОМУ Й ІДЕЯ, ШЕРЛОКУ! — заволав Полковник у відповідь. Підійшов суддя й вигнав його з зали. Я пішов за ним.
— Мене вже тридцять сьомий раз поспіль викидають,— повідомив він.
— Чорт.
— Ага. Раз чи двічі мені доводилося йти на реально шалені витівки. Одного разу я вибіг на майданчик секунд за одинадцять до кінця і поцупив м’яча у команди суперника. Негарно вийшло. Але розумієш... Потрібно репутацію підтримувати.
Полковник обігнав мене, радіючи своєму вигнанню, і я потрюхикав за ним услід. Мені теж хотілося заробити собі репутацію і підтримувати її, хотілося стати кимсь яскравим. Але поки що я задовольнявся бодай знайомством з такими людьми, яким був потрібен так само, як ото кометі потрібен хвіст.
за сто вісім днів до
аступного дня доктор Гайд попросив мене затриматися після уроку. Поставши перед ним, я вперше усвідомив, наскільки в нього згорблені плечі, й він раптом здався мені дуже сумним і якимось старим.— Тобі подобається цей предмет, так?
— Так, сер.
— На обдумування теорії буддистів про загальний взаємозв’язок у тебе буде ціле життя,— він вимовляв кожне речення так, наче написав усе заздалегідь, вивчив напам’ять, а тепер цитує.— Але визираючи у вікно, ти проґавив не менш цікаву буддистську тезу — що слід завжди й у всьому бути присутнім у сьогоденні — по-справжньому присутнім. Бути присутнім на уроці. А потім, коли урок закінчиться, бути присутнім отам,— сказав він, киваючи на озеро і пагорб.
—
