В пошуках Аляски - Джон Грін

А, я забув тобі сказати. Це не зовсім молоко. Це молоко з горілкою в пропорції п’ять до одного. Я кличу це амброзією. Напій богів. Через молоко горілку й не чути, тож Орел мене не зловить, якщо тільки сам не ковтне. Погано те, що за смаком воно схоже на кисле молоко зі спиртовим лосьйоном, але сьогодні п’ятниця, а моя дівчина — стерво. Будеш?

— Мабуть, я пас.

Я ще ніколи не пив алкоголю, за винятком кількох ковтків шампанського на Новий рік під пильним наглядом батьків, і мені здалося, що з «амброзії» починати не варто. За дверима задзвонив телефон-автомат. У нас на сто дев’яносто учнів було всього п’ять телефонів, і мене вражало, як рідко вони дзвонять. Мобільниками нам користуватися начебто не дозволялося, але я помітив, що у деяких п’ятиденків вони все ж таки були. А не-п’ятиденки здебільшого самі регулярно дзвонили батькам, я-от я, тож сюди батьки телефонували тільки тоді, коли хтось із хлопців забував нагадати про себе.

— Слухавку братимеш? — запитав Полковник. Мені не хотілося, щоб він мною орудував, але сваритися мені теж не хотілося.

Тож я дістався у темряві телефону-автомата, що висів на стіні поміж кімнатами №44 і №45. Простір обабіч телефону був пописаний телефонними номерами («205-555-1584; Томмі до аеропорту 4:20»; «773-573-6521; Джей-Джі — Кафе?» тощо). Якщо дзвониш на телефон-автомат — наберися терпіння. Я взяв слухавку десь на дев’ятому дзвінку.

— Можеш Чипа погукати? — попросила Сара. Звук був такий, наче вона дзвонить з мобільника.

— Зачекай хвильку.

Я обернувся — Полковник уже стояв у мене за спиною, немов знав, що це вона. Я передав йому слухавку і пішов назад у кімнату.

За хвилину крізь густе нерухоме майже-нічне алабамське повітря в нашу кімнату ввірвалося чотири слова.

— Сама йди в сраку! — гаркнув Полковник.

Повернувшись, він сів, узяв «амброзію» і повідомив:

— Вона каже, це я наклепав на Пола з Марією. Так буцімто кажуть усі п’ятиденки. Що це я на них наклепав. Я! Ось чому мені насцяли в черевики. І тебе тому мало не втопили. Бо ти живеш зі мною, а я, вони вважають, щур.

Я спробував пригадати, хто такі Пол і Марія. Імена здавалися знайомими, але я за останній тиждень багато всіляких імен почув, а зв’язати «Пола» і «Марію» з конкретними особами не міг. Але потім я пригадав чому: я їх і не бачив. Це їх вигнали минулоріч за «тричинство».

— Давно ти з нею зустрічаєшся? — запитав я.

— Дев’ять місяців. Ми не ладнаємо. Ну, вона ж мені навіть не подобається. Ну, от мої мама з татом посваряться — і він так розізлиться, що просто дух з неї вибиває. А потім стає ніжний-лагідний, і в них знову наче медовий місяць. Але у нас із Сарою медового місяця не буває. Боже, та як вона могла подумати, що я щур? Я знаю, знаю: чому ж тоді ми не розходимося? — він провів рукою по волоссю, стиснув його в кулак на маківці, та провадив: — Я лишаюся з нею, мабуть, бо вона лишається зі мною. А це нелегко. З мене поганий хлопець. З неї погана дівчина. Ми одне на одного заслуговуємо.

— Але...

— Не можу повірити, що вони ото таке подумали,— сказав Полковник, підходячи до книжкової полиці й беручи альманах. А потім зробив великий ковток «амброзії».— П’ятиденки кляті! Напевно, хтось із них і доніс на Пола й Марію, а звалив усе потім на мене, щоб сліди замести. Гаразд, сьогодні такий вечір, що краще нікуди не ходити. Посидіти вдома з Пампушечком і «амброзією».

— Я все ж таки...— почав був я — хотів запитати, як можна цілуватися з людиною, яку вважаєш щуром, якщо на світі нічого гіршого за цей злочин немає, але Полковник знову мене урвав.

— Більше ні слова про це. Знаєш столицю Сьєрра-Леоне?

— Ні.

— Я теж,— сказав він,— але хочу це з’ясувати.

І з цими словами він устромив носа в альманах, і розмова закінчилася.

за сто десять днів до

читися виявилося легше, ніж я очікував. Моя схильність сидіти вдома й читати давала мені помітну перевагу перед усіма іншими учнями у «Калвер-Кріку». За три тижні навчання чимало хлопців засмагли до кольору буфрито, бо під час «вікон» вони балакали у дворі гуртожитку, де не було й натяку на тінь. Але я навіть не порожевів: я навчався.

Та й на уроках я слухав, але в ту середу вранці, коли доктор Гайд почав розповідати про віру буддистів у те, що все на світі взаємопов’язане, я раптом виявив, що витріщаюся у вікно. Я дивився на порослий деревами пологий пагорб за озером. І з цього кабінету, з уроку Гайда, все справді здавалося взаємопов’язаним: пагорб був наче вдягнений у ті дерева, і як не міг я виділити одну нитку в жовтогарячій, неймовірно тісній майці, яку вбрала того дня Аляска, так само неможливо було виділити одне дерево на пагорбі. А потім я почув своє ім’я — і зрозумів, що у мене неприємності.

— Пане Голтер,— звернувся до мене Старигань.— Я легені напружую для вашої настанови. А проте щось за вікном зацікавило вас значно більше, ніж моя розповідь. Скажіть-но, прошу: що ж ви там такого виявили?

Тепер і я почав задихатися — всі дивилися на мене, дякуючи Богові за те, що це не вони опинилися на моєму місці. Доктор Гайд уже тричі виганяв з класу за те, що його неуважно слухали або обмінювалися записками.

— Е-е-е... я просто дивився у вікно... е-е-е... на гай і думав... е-е-е... про дерева і про гай, як ото ви нещодавно казали, як усе...

Старигань, який не збирався терпіти вербалізовану маячню, обірвав мене:

— Пане Голтер, я попрошу вас вийти з класу, й тоді ви зможете податися надвір і вивчити взаємозв’язок поміж е-е-е-лісом і е-е-е-деревами. А завтра, якщо ви будете в змозі сприйняти мою лекцію серйозно, можете повертатися.

Я сидів нерухомо, ручка в руці, зошит розгорнутий, обличчя червоне, щелепа випнута вперед — я давно натренувався робити таку гримасу, щоб ховати смуток або переляк. Позаду мене через ряд почулося, як по підлозі проїхав стілець,— я обернувся і побачив, що Аляска підвелася, повісивши на руку свій наплічник.

— Вибачте, але це маячня. Ви не можете так от просто викинути його з