В пошуках Аляски - Джон Грін
По обіді мене того дня чекали ще два уроки і два «вікна». У нас було дев’ять уроків по п’ятдесят хвилин щодня й, отже, майже всі мали по три «вікна» — на самопідготовку (за винятком Полковника, який ходив ще й на індивідуальну математику, оскільки вважався Особливим Генієм). Разом з Полковником ми опинилися і на біології, де я показав йому третього хлопця з тих, що обмотували мене вночі скотчем. У верхньому кутку зошита Полковник написав: «Лонгвелл Чейз. П’ятиденок-дванадцятикласник. Дружить із Сарою. Дивак». Лише за хвилину я згадав, хто така Capa: Полковникова дівчина.
Під час вікон я сидів у себе в кімнаті, намагаючись читати про релігію. Дізнався, що міф не означає побрехеньку: насправді це фольклорний переказ, що відбиває спосіб життя, погляди на світ і сакральні вірування певного народу. Цікаво. А ще я дізнався, що після того, що сталося минулої ночі, я дуже втомився і мені не до міфів, тож я заснув на своєму ліжку — і прокинувся від співу Аляски: «ПРОСИНАЙСЯ, ПАМПУШЕ-Е-ЕЧКУ!» — який линув просто в моє ліве вухо. Я притиснув підручник до грудей, як паперовий бронежилет.
— Це було жахливо,— сказав я.— Що мені слід зробити, щоб це ніколи більше не повторилося?
— Нічого не вдієш! — збуджено мовила вона.— Я непередбачувана. Боже, тобі що — доктор Гайд не огидний? Ні? Він такий зверхній.
— А по-моєму, він геній,— сказав я, сідаючи на ліжку, причому почасти я і справді так думав, а почасти просто хотілося їй заперечити.
Аляска теж сіла на ліжко.
— Ти завжди в одязі спиш?
— Угу.
— Кумедно,— сказала вона.— Вночі на тобі майже нічого не було.
Я люто зиркнув на неї.
— Та добре, Пампушечку. Я просто дражнилася. Тут тобі доведеться наростити шкуру. Я ж не знала, наскільки все було погано, вибач, і вони ще пошкодують,— та лемехою тут бути просто не можна.
І вона пішла. Більше їй з цього приводу сказати не було чого. «Вона класна,— думав я,— але не варто закохуватися в дівчину, яка ставиться до тебе як до десятирічного: мама у тебе вже є».
за сто двадцять два дні до
оли скінчився останній урок мого першого тижня в «Калвер-Кріку», я повернувся до кімнати №43 і побачив дещо несподіване: коротун-Полковник, голий до пояса, схилився над прасувальною дошкою й атакував рожеву сорочку. Він працював з таким запалом, що його обличчям і грудьми цебенів піт, а права рука водила праскою по всій довжині сорочки так енергійно, аж Полковник сапав майже так само тяжко, як і доктор Гайд.— У мене побачення,— пояснив він.— Ситуація надзвичайна...— він на мить зупинився, щоб звести дух.— Ти вмієш,— (вдих),— прасувати?
Я підійшов до рожевої сорочки. Вона була зморшкувата, як бабуся, яка замолоду полюбляла засмагати. Полковнику не варто було бгати одіж і жужмом розпихати по шухлядах.
— Здається, просто вмикаєш і тиснеш на сорочку, ні? — сказав я.— Я не в курсі. Я навіть не знав, що у нас є праска.
— У нас немає. Це праска Такумі. Але Такумі теж не вміє прасувати. А коли я Аляску запитав, вона заволала: «Ні, на мене свою патріархальну парадигму не поширюй!» О Боже, мені треба покурити. Мені треба покурити, але не можна допустити, щоб від мене смерділо під час зустрічі з Сариними батьками. О’кей, до дідька!. Покуримо в лазничці, ввімкнувши воду. Від душу буде пара. А пара розгладить складки, так?.. До речі,— провадив він, коли я заходив слідом за ним у лазничку,— якщо вдень захочеться покурити в кімнаті, досить просто ввімкнути душ. І дим разом з парою піде у вентиляцію.
З наукової точки зору це здавалося маячнею, але на практиці начебто діяло. Слабкий тиск води й низьке розташування розбризкувана не дозволяло нормально помитися, зате від диму душ захищав добре.
А ось «попрасувати» сорочку в такий спосіб, на жаль, не вдалося. Полковник зробив ще одну спробу випрасувати її («Постараюся натискати щосили, подивлюся, що вийде»), але врешті надів пожмакану. До сорочки він дібрав блакитну краватку, прикрашену горизонтальними рядами крихітних рожевих фламінго.
— Єдине, чого навчив мене мій жалюгідний батько,— повідомив Полковник, поки його пальці спритно затягували ідеальний вузол,— це зав’язувати краватку. І це доволі дивно, бо не уявляю, коли-то він її носив.
І тут у двері постукала Capa. Доти я бачив її раз чи двічі, але Полковник нас не познайомив, і того вечора йому такої нагоди теж не випало.
— О Боже, ти що — сорочку бодай випрасувати не міг? — запитала вона, хоча Полковник стояв біля прасувальної дошки.— Ми ж ідемо на зустріч з моїми батьками.
У блакитній літній сукні Capa була неймовірно гарна. Біляві коси вона зібрала в ґульку, лишивши два пасма з боків, і була схожа на кінозірку — стервозну кінозірку.
— Слухай, я зробив усе, що міг! Не у всіх є служниці для прасування.
— Чипе, у тебе в голові всі чипи погоріли?
— Господи, невже ми не можемо за двері вийти, не посварившись?
— Та я просто кажу тобі... Це ж опера. Для моїх батьків це важливо. Ну гаразд. Ходімо.
Мені хотілося вийти геть, але ховатися у лазничці було якось безглуздо, а в дверях стояла Capa, вперши одну руку в стегно; в другій вона крутила ключі від машини, ніби кажучи: та гайда вже!
— Навіть у смокінгу твоїм батькам я не сподобаюся! — крикнув Полковник.
— Я в цьому не винна! Ти завжди їм перечиш!
Тут вона помахала ключами у нього перед обличчям.
— Слухай, ми або йдемо вже, або не йдемо взагалі.
— До дідька. Нікуди я з тобою не піду,— відказав Полковник.
— Чудово. Гарного тобі вечора,— Capa з такою силою торохнула дверима, що з моєї полиці гепнула додолу величенька біографія Лева Толстого (останні слова: «Істина... Я люблю багато... як вони...»).
— А-а-а!!! — заволав Полковник.
— То це Capa,— мовив я.
— Так.
— Вона ніби нічогенька...
Полковник зареготався, опустився навколішки біля міні-холодильника і дістав галон молока. Відкрутив покришку, зробив великий ковток, поморщився, кашлянув і сів на канапу, поставивши молоко між ногами.
— Прокисло, чи що?
—
