В пошуках Аляски - Джон Грін
Я очікував, що вона говоритиме далі, та за хвилю стало ясно, що Аляска чекає на відповідь.
— Е... не знаю,— нарешті мовив я.— А ти всі книжки прочитала, які в тебе в кімнаті?
— О Боже, ні! — засміялася вона.— Тільки третину, напевно. Але збираюся прочитати все. Я називаю це «Бібліотекою свого життя». Змалку я щоліта ходила по розпродажах, скуповуючи всі книжки, які мене чимось зацікавили. Тож у мене завжди є що почитати. Хоча у мене реально багато справ: цигарки курити, сексом займатися, на гойдалці гойдатися. Як постарію і стану занудою, зможу приділяти читанню більше часу.
Ще вона сказала, що я нагадую їй Полковника, коли він допіру приїхав у «Калвер-Крік». Вони прийшли в один рік, обоє мали стипендію, і, як вона висловилася, у них «знайшлися спільні інтереси — пиятика і бешкет». Слова «пиятика і бешкет» змусили мене запідозрити, що я потрапив, за маминим визначенням, у «лиху компанію», але ці двоє були надто вже розумні як на «лиху компанію». Аляска прикурила наступну цигарку від попередньої і повідомила, що Полковник був розумний, але перш ніж приїхав у «Крік», життя ще не бачив.
— Я цю проблему швидко вирішила,— всміхнулася вона.— До листопада, завдяки мені, він уже завів собі першу дівчину, гарнюню не-п’ятиденку на ім’я Дженіс. За місяць, щоправда, він її покинув, бо вона була багатою, а у нього злидні в крові, але байдуже. І ми того ж таки року організували наш перший прикол — засипали підлогу в четвертій аудиторії тонким шаром кульок. Відтоді, звісно, ми трохи просунулися,— Аляска засміялася. Отак Чип став Полковником — військовим розробником усіх їхніх приколів, а Аляска завжди була Аляскою — невичерпним творчим джерелом цих приколів.
— Ти розумний, як і він,— мовила вона.— Тільки тихіший. І симпатичніший, хоч цього я не казала, бо я кохаю свого хлопця.
— Так, ти теж нівроку,— зронив я. Її комплімент мене приголомшив.— Але я цього теж не казав, бо кохаю свою дівчину. Хоча постривай. Справді. У мене ж немає дівчини.
— Не переймайся, Пампушечку,— засміялася Аляска.— Як я щось і можу для тебе зробити, то це знайти тобі дівчину. Укладімо угоду: ти дізнаєшся, що це за лабіринт такий і як з нього вибратися, а я тобі забезпечу сексуальний досвід.
— Домовилися.
Ми потиснули руки.
За хвилю я вже йшов разом з Аляскою до гуртожитку. Цикади цокотіли на одній ноті, як і вдома, у Флориді. Ми йшли в пітьмі, й Аляска раптом обернулася до мене і запитала:
— Буває в тебе таке поночі: ідеш ти — і раптом стає страшно і з’являється бажання чимдуж рвонути до хати, хоча це і безглуздо, і соромно?
Взагалі-то це занадто особисто, щоб ділитися таким практично з незнайомкою, але я зізнався:
— Ага, безперечно.
Якусь мить вона мовчала. А відтак схопила мене за руку і прошепотіла:
— Гайда-гайда-гайда! — і помчала вперед, тягнучи мене за собою.
за сто двадцять сім днів до
аступного дня по обіді я, кліпаючи повіками, щоб піт не заливав очі, вішав на двері плакат з репродукцією Ван Гога. Полковник сидів на канапі, оцінюючи, чи рівно я вішаю, і відповідав на мої нескінченні запитання про Аляску. «Хто вона така?»— Вона з Вайн-Стейшна. Можна проскочити повз і не помітити, і, наскільки я зрозумів з Алясчиних розповідей, саме так і слід робити. Її хлопець навчається у Вандербільті на стипендії. Грає в якомусь гурті на бас-гітарі. Про її рідню майже нічого не знаю.
«А він їй реально подобається?»
— Гадаю, так. Вона його не зраджувала, а це найперша ознака.
Тощо, тощо. Цілий ранок я більше нічим зацікавити себе не міг: ні плакатом, ні відеоіграми, ні навіть розкладом уроків, що його того дня оголосив Орел. Він представився мені й мовив: «Ласкаво просимо до „Калвер-Кріку“, пане Голтер. Учням нашої школи надається чимало свободи. Якщо ви нею зловживатимете, то пошкодуєте. Мені ви здаєтеся чемним юнаком. Не хотілося б з вами попрощатися». І втупився у мене чи то серйозно, чи то всерйоз хижо. «Аляска називає це Фатальним Поглядом,— пояснив Полковник, коли Орел пішов.— Якщо він ще раз так на тебе подивиться, тебе попалили».
— О’кей, Пампушечку,— мовив Полковник, коли я зробив крок від плаката. Він висів не зовсім рівно, але майже добре.— Годі вже про Аляску. За моїми підрахунками, у нас у школі дев’яносто дві дівчини, і всі вони без винятку не такі божевільні, як Аляска, в якої, до речі, вже є хлопець. Я йду обідати. Сьогодні у нас за графіком буфрито.
І він вийшов, лишивши двері відчиненими. Почуваючись ідіотом, я підвівся, щоб зачинити двері. Полковник, на півдорозі до виходу, обернувся:
— Господи! Ти йдеш чи ні?
Про Алабаму можна багато недоброго сказати, але не можна звинуватити алабамців у тому, що вони бояться смаженого. За перший тиждень мого перебування в «Калвер-Кріку» в їдальні вже подали смажену курку, смажений курячий стейк, смажену окру[2], і це я вперше відкрив для себе, що смажені овочі можуть бути смачними. Я вже був готовий навіть до того, що тут підсмажать і зелений салат. Але виявилося, що це все не могло зрівнятися з буфрито — цю страву винайшла Морін, разюче (і цілком виправдано) огрядна кухарка «Калвер-Кріку». Буфрито, тобто обсмажене у фритюрі бурито з квасолею, не залишить у вас ніяких сумнівів у тому, що смаження поліпшує будь-яку страву. Того дня, сидячи в їдальні за круглим столом з Полковником і ще п’ятьма незнайомцями, я вп’явся зубами в хрустку скоринку першого у своєму житті буфрито і зазнав кулінарного оргазму. Моя мама готує нормально, але мені відразу захотілося взяти з собою Морін додому на День подяки.
Полковник представив мене (назвавши Пампушечком) хлопцям, які сиділи з нами за хистким дерев’яним столом, але я відреагував тільки на ім’я Такумі — про нього вчора згадувала Аляска. Це був худенький японець, усього на кілька дюймів вищий од Полковника, він говорив щось із напханим ротом, у той час як я пережовував своє буфрито повільно, смакуючи хрустку страву з квасолею.
— Боже,— сказав Такумі,— як приємно дивитися на людину, яка вперше в житті скуштувала буфрито.
Я здебільшого мовчав — по-перше, мене ніхто ні про що не питав,
