В пошуках Аляски - Джон Грін

Старигань вирячився на Аляску, наче бик на матадора, потім підніс долоню до свого змарнілого обличчя і замислено потер сиву, аж білу щетину на щоці.

— П’ятдесят хвилин щодня п’ять днів на тиждень ви улягаєте моїм правилам. Або провалите іспит. Вибір за вами. Вийдіть обоє.

Сховавши зошит до наплічника, я принижено вийшов. Коли двері зачинилися, я відчув, як хтось поплескав мене по лівому плечу. Я обернувся, але нікого не було. Тоді я обернувся в другий бік — Аляска посміхалася до мене, від кутиків очей розходилися промінчики зморшок.

— Фокус старий як світ,— мовила вона,— а купуються всі.

Я спробував усміхнутися, та ніяк не міг викинути з голови доктора Гайда. Це було гірше, ніж Випадок Зі Скотчем, бо я завжди знав, що не до душі отаким Кевінам Ричманам. Але вчителі раніше завжди були почесними членами фан-клубу Майлза Голтера.

— Я ж казала тобі, що він козел,— мовила Аляска.

— А я все одно думаю, що він геній. Він мав рацію. Я не слухав.

— Не слухав, але йому не треба було від цього цапіти. Наче він може підтвердити свою владу, тільки принизивши тебе. Хай там як,— провадила вона,— справжні генії тільки поміж людей творчих: Єйтс, Пікассо, Гарсія Маркес — генії! А доктор Гайд — жовчний дідуган.

А потім вона заявила, що до кінця уроків ми шукатимемо конюшину-чотирилисник, а відтак покуримо з Полковником і Такумі, «хоч вони обидва,— додала вона,— великі засранці, бо не вийшли з кабінету слідом з нами».

Коли Аляска Янг сидить, схрестивши ноги, на місцями зеленій галявині, де ріденько росте конюшина, й, нахилившись, шукає там чотирилисника, а в чималому її викоті добре видно світлу шкіру, проста людська фізіологія змушує тебе приєднатися до її пошуків. Я, звісно, вже доста прикрощів мав за те, що дивився куди не слід, але все-таки...

Хвилини зо дві Аляска прочісувала конюшину довгими брудними нігтями, а потім зірвала гілочку з трьома повноцінними листочками і маленьким зародком четвертого й подивилася на мене, навіть не давши мені часу відвести погляд.

— Хоча в пошуках конюшини ти очевидно участі не брав, збоченцю,— іронічно сказала вона,— я б віддала це стебельце тобі. Але на талан розраховують тільки лохи.

Вона прищипнула зародок четвертого листочка поміж нігтями великого і вказівного пальців і відірвала його.

— Отак,— сказала вона конюшині, викидаючи стебельце на землю,— більше ти не генетичний виродок!

— Е-е-е... дякую,— відказав я. Задзвенів дзвоник, і першими вийшли Такумі з Полковником. Аляска втупилася в них.

— Що таке? — поцікавився Полковник. Але вона лише закотила очі й кудись рушила. Ми мовчки пішли за нею — через двір гуртожитків, потім через футбольне поле. Ми пірнули в гай, прямуючи ледве помітною стежкою, що огинала озеро, і вийшли на путівець. Полковник наздогнав Аляску, і вони почали упівголоса сваритися за щось, слів я розібрати не міг, лише вловив взаємне невдоволення й нарешті запитав у Такумі, куди ми прямуємо.

— Путівець упирається в сінник,— відказав він.— Тож, можливо, туди. Але радше в яскиню-курильню. Сам побачиш.

Звідси гай здавався зовсім інакшим, ніж з кабінету на уроці доктора Гайда. Землю товстим шаром вкривало галуззя, жовта глиця й колючий зелений чагарник; стежка петляла поміж тонкими і високими соснами, їхні голчасті лапи затуляли нас від палючого сонця мереживною тінню. А невисокі дуби і клени, за величними соснами невидимі з вікна на уроці доктора Гайда, вже демонстрували ознаки неймовірного-за-такої-спеки приходу осені: їхнє зелене листя якось охляло.

Ми вийшли до хисткого дерев’яного містка — просто грубої фанери на бетонній основі,— який вів на той берег Калвер-Кріка — струмка, що петляв околицями шкільної території. З другого боку мосту вузенька стежка круто спускалася в діл. Це була навіть не стежка, а пунктирний натяк на те, що тут ходили люди: заломлена гілка тут, витоптана трава там. Ми йшли вервечкою: Аляска, Полковник і Такумі притримували для тих, що йшли ззаду, кленову гілку, а потім передавали її іншому, аж я випустив ту гілку, бо йшов останнім,— тоді вона зі свистом повернулася на своє місце. А там, під мостом, виявилася оаза. Бетонна плита три фути завширшки і десять футів завдовжки, з синіми пластиковими стільцями, давним-давно поцупленими з якогось кабінету. У прохолоді від струмка й у тіні від мосту я вперше за ці кілька тижнів забув про спеку.

Полковник роздав цигарки. Такумі вирішив, що він пас, а ми всі закурили.

— Я просто вважаю, що він не має права на зверхність,— сказала Аляска, продовжуючи свою розмову з Полковником.— Пампушечок більше не дивитиметься у вікно, я більше не розбалакуватиму на цю тему, але він усе одно жахливий учитель, тут ти мене не переконаєш.

— Гаразд,— відказав Полковник.— Тільки сцен більше не влаштовуй. Господи, сердешний покидьок мало не ґиґнув!

— Серйозно, від сварок з Гайдом ти нічого не виграєш,— додав Такумі.— Він тебе живцем з’їсть, потім висере, а потім ще й насцить на ту купу. До речі, те ж саме слід зробити і з тим, хто наклепав на Марію. Хтось щось чув?

— Напевно, хтось із п’ятиденків таке утнув,— мовила Аляска.— Але вони, як ви бачите, вирішили, що це Полковник. Тож хтозна. Може, Орлу просто пощастило. Вона була дурепою, попалася, її виперли, кінець. Саме так і буває, якщо ти дурень і якщо попадешся,— Аляска округлила губи і, безуспішно намагаючись видихнути кільце диму, стала схожа на золоту рибку, що їсть водорості.

— Ого,— відгукнувся Такумі,— якщо мене виженуть, нагадай мені, що мститися доведеться самотужки, бо на тебе розраховувати не можна.

— Не верзи дурниць,— сказала Аляска не так сердито, як зневажливо.— Я не розумію, чому вам так важливо знайти пояснення всьому, що тут відбувається, наче ми всі таємниці повинні розкривати. Боже, все вже в минулому. Такумі, тобі взагалі час припинити красти чужі проблеми і завести власні.

Такумі спробував був щось їй заперечити, але Аляска звела руку, наче відмахуючись від цієї балачки.

Я мовчав — я тієї Марії не знав, до того ж слухати і мовчати — то моя головна соціальна стратегія.

— Хай там як,— звернулася до мене Аляска.— Гадаю, що він з тобою обійшовся жахливо. Я мало не розплакалася. Хотілося поцілувати тебе і втішити.

— Прикро, що ти стрималася,— незворушно відказав я, й усі засміялися.

—